МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

ТЕМА № 2. СУЧАСНІ РЕЛІГІЇ СВІТУ. РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ ТАКОНФЕСІЇ В УКРАЇНІ

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015

Вид лекції: тематична

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та

нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну

ситуацію в Україні.

2. Розвиваючі: розвивати інтелектуально-логічні здібності, пам’ять, увагу.

3. Виховні: сприяти формуванню наукового світогляду, розвивати

культуру мови.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: логіка (юридична логіка), історія України,

історія української культури, філософія.

Забезпечувані дисципліни: етика та естетика, професійна етика,

соціологія, політологія, філософія права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної

дисципліни “Релігієзнавство”, робоча програма навчальної дисципліни

“Релігієзнавство”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни

“Релігієзнавство”.

Наочність: Презентація лекції в електронному вигляді.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.

2

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:1. Національні релігії.2. Світові релігії.3. Класифікація новітніх релігійних течій та об’єднань.4. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

Рекомендована література:

Монографії 1. Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століття:

Монографія / Нац. ун-т стратегічних досліджень.- Київ: Знання України, 2005.-551с. Шифр Э/З 463.

2. Иршенко А.В. (Иеромонах Тихон) Причины девиантного поведения человека в свете православного учения о смысле и цели жизни: Монография.- Владивосток: Из-во Дальневост. ун-та, 2008.-159с. Шифр Х 628.3/И 849.

3. Панченко П.П. Релігійні конфесії в Україні в контексті історизму. - К.: Знання України, 2011.- 100с.

4. Пеликан, Я. Христианская традиция. История развития вероучения. Т.2.Дух восточного христианства (600-1700). – М.: КЦ Духовная библиотека, 2009. – 315 с.

5. Релігійна свобода і права людини: Правничі аспекти: У 2-хт. Т.2 (Львівський Богословський Академічний Інститут релігії та суспільства / Ред. М. Маринович. - Л.: Монастир Монахів Уставу, 2011. - 376с.

6. Руссос Дино. Церковь Иисуса Христа в апостольские годы / Дино Руссос; пер. с греч. яз. Светланы Илиадоу / Илиадоу (Пер.). — Донецк : Восточноевроп. миссия, 2010. — 207 с.

7. Сьомін С.В. та ін. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна. - К.: Либідь, 2010. - 135с.

8. Хоружий, Григорій. Ватикан: історія і сучасність. – Львів: Місіонер, 2007. – 280 с.

9. Християнство: контекст світової історії і культури. Науковий збірник. - К., 2010.-218с.

10.Шевченко О. М. Правові засади оптимізації державно-церковних відносин в Україні. - К.: Знання, 2003. - 31с.

11.Элиаде Мирча. История веры и религиозных идей. В 3 т. Т.2. От Гуатамы Будды до триумфа христианства / Перев. с фр. – М.: Критерион, 2012. – 512 с.

12.Вервер Джордж. Не повертайся назад: випробування на шляху християн. учнівства / Джордж Вервер. — Луцьк : Християнське життя, 2010. – 120 с.

13.Основи християнського життя: навч. посіб. — Луцьк : РТ "МКФ "Християнське життя", 2011. — 214 с.

14.Приходько Христина. Подорож по Біблії / Христина Приходько. – Луцьк : Християнське життя, 2012. — 192 с.

15.Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України.-К.: Криниця, 1999.-323с. Шифр Э/Ш 951.

3

Підручники16.Академічне релігієзнавство: Підручник. - К.: Світ знань, 2000. – 862 с. 17.Вілсон, Браян. Соціологія релігії / пер. з англ. М. Хорольської – Харків:

Акта, 2002. – 343 с.18.Кислюк К.В. Релігієзнавство: Підручник/ К.В. Кислюк, О.М.Кучер; Мін-во

освіти і науки України. Нар. Укр. Академія.- К.: Кондор, 2009.-634 с. Шифр Э\К 445.

19.Лубський В.І. Релігієзнавство: підручник. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. – 3-вид., стереот. – К.: Академвидав. 2011. – 460 с. – (“Альма-матер”) Шифр Э/Л 826.

20.Релігієзнавство: підручник / Вовк В.М., Костицький М.В., Кравець В.М. та ін..; за ред. В.М. Вовк, Б.Ф. Чміля: КНУВС.-К.: Атіка, 2009.-551 с. Шифр Э/Р 368.

21.Релігієзнавство: Підручник / За ред. О.П. Сидоренка. - 3-ге вид., перероб. і доп. - (Вища освіта XXI століття). К.: Знання, 2011. - 470 с.

22.Чернышев В.М. Религиоведение. – М.: ОЛПЛ, 2010. – 336 с.23.Черній А.М. Релігієзнавство: підруч. — 3-ге вид., доп. — К. : Академвидав,

2012. — 400 с.Навчальні посібники

24.Юрій М.Ф. Релігієзнавство: Навч. посібник. — К. : Дакор, 2011. — 406 с.25.Лебедєва Н.Г., Джурелюк О.Т., Самойленко Д.О. Релігієзнавство: навч.

посібник / Донбаський держ. технічний ун-т. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 c.

26.Черній A.M. Релігієзнавство: посібник. - К.: Академ, видав, 2003. -352 с.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Вступ

Початок XXI століття все чіткіше демонструє посилення випливу

релігійних ідей на долі окремих людей і цілих народів. Звідси постає гостра

необхідність релігійного просвітництва громадян. Засвоюючи основні

принципи та положення певної релігії, людина знаходить необхідні орієнтири у

власних духовних пошуках, і в організації свого життя.

Пізнання феномену релігії, особливостей сучасних національних,

світових релігій, неможливе без осмислення відомостей про їх розвиток і

трансформацію у більш складні релігійні системи.

Досліджуючи будь-яку форму релігії, важливо знати, в яких історичних

умовах вона виникла, в яких соціальних верствах поширювалась і як у

віровченні відображалися їх інтереси, як змінювалася вона у процесі історичної

еволюції, в якій формі (віровчення, культ, організаційна структура) існує тепер,

4

яка її роль у житті сучасного суспільства.

Розвиток науки і техніки, соціальних комунікацій, посилення глобальних

проблем і реальних загроз людській цивілізації стали передумовою

різноманітних рефлексій духовних пошуків, які мали своїм наслідком

формування нових релігійних течій, а також секулярних учень релігійного

характеру.

Це об’єктивне явище, зумовлене реакцією частини соціуму на результати

науково-технічної революції призвело до руйнації та трансформації

світоглядних парадигм, життєвих пріоритетів, ідеалів, ціннісних і нормативних

систем, яскраво проявилось у своєрідному духовному бунтарстві, поєднало

східну та західну культури, позначилось на кризі традиційних церков і

релігійних вірувань. Активне поширення неорелігій на посткомуністичному

просторі помітно позначилось і на релігійній ситуації в Україні. Сьогодні в

Україні діє понад тисячу громад нетрадиційних для неї церков і релігійних

течій. З них близько 50 напрямків, які з’явились на конфесійній карті

здебільшого за роки незалежності нашої держави.

1. Національні релігії

Одним із історичних типів у структурі релігій сучасного світу є

національні релігії. Назва цього типу релігій не зовсім точно відображає їхню

сутність, оскільки чимало релігій цього типу виникли в умовах існування ще

тільки народностей. Нації виникли лише за капіталістичної формації. Але

історія цих релігій тісно пов'язана з історією відповідних етносів, а звідси й

назви цих релігій – національні. Головне, що ці релігії поширилися серед

населення окремого етносу (народу, нації) та переважно у межах окремої

держави. Національні релігії взагалі виросли із соціально-політичних умов

кожного народу і тому залежать від етносу.

Національні релігії сформувались у надрах родоплемінних та

еволюціонували в період становлення і розвитку класового суспільства,

відображаючи процес формування народностей, а згодом націй.

Послідовниками національних релігій є в основному представники даного

етносу, хоч особи інших етносів також можуть бути за визначених умов

5

прихильниками даної релігії.

У своїй еволюції національні релігії пройшли ряд етапів: від ранніх

національних релігій, що сформувалися за рабовласницького ладу, до пізніх

національних релігій, які склались у період існування народностей та

зародження націй. Ранні національні релігії мали обмежений вплив на насе-

лення, так як до виконання культу не допускалися раби і частина бідноти.

Термін їх існування був досить коротким. Із падінням рабовласницьких

суспільств вони перестали функціонувати, хоча їхні цінності потім перейшли у

пізні національні релігії. Раннім національним релігіям властивий політеїзм із

певною формою диференціації богів на головних та їхніх помічників, яким

надавалося другорядне значення. Для цього етапу розвитку релігій характерні

обов'язковість і складність культових ритуалів. До ранніх національних релігій

в історії культури відносять давньоєврейську, давньовавилонську,

давньоєгипетську, давньогрецьку, давньоримську та інші релігії етносів ра-

бовласницької формації.

Пізні національні релігії формувалися в епоху переходу від

рабовласницького до феодального ладу, занепаду окремих національних

держав чи повного їх зникнення. На них відбивалися не тільки зміни

соціального характеру, а й виникнення нових народностей, на основі яких

згодом формувались окремі нації. За широкої асиміляції народностей пізні

національні релігії набували вагомішої мотивації, їм властива більша

живучість, окремі з них існують у межах етносу і зараз. Окрім політеїстичних

релігій, виникали монотеїстичні національні релігії (наприклад, сикхізм). У цих

релігіях сталися певні зміни в ритуалах культу в бік спрощення, з'явилися

зовсім нові ідеї у віровченні, завдяки яким останні зберегли свій вплив на

сучасних представників етносу. До пізніх національних релігій відносять

індуїзм, сикхізм, синтоїзм та ін.

Національні релігії в історії культури були могутнім чинником духовної

інтеграції різноманітних етнічних груп, консолідації народів або націй,

збереження самобутності національних культур і звичаїв, підтримки

національних потреб того чи іншого етносу.

6

Дотепер збереглись і функціонують такі національні релігії: індуїзм,

сикхізм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм та ін. Розглянемо

стисло їхні еволюцію, віровчення і культ.

Індуїзм – одна з поширених релігій сучасної Індії. Виникла в VI—IV ст.

до н. є. на грунті давніх релігійних вірувань і реформованого брахманізму.

Термін "індуїзм" походить від арабського визначення складного комплексу

явищ культури, відмінних від ісламу, буддизму і джайнізму.

Індуїзм – політеїстична релігія. Основні боги індуського пантеону —

Брахма (творець світу), Вішну (бог-охоронець) і Шива (бог руйнування). До

цього пантеону належать також численні боги місцевого характеру та боги

буддизму. Особливо шанованими серед послідовників індуїзму є боги Вішну і

Шива, на основі яких виникли в індуїзмі дві течії — вішнуїзм і шиваїзм.

Кожний з названих богів мав дружину чи власну жіночу іпостась. Дуже сильно

шанували дружину Шиви, Парваті, – її ще називали Дурга, або Калі. Культ Калі

дуже поширений в Індії.

Основними догматами віровчення індуїзму є вчення про дхарму, яка

визначає соціальні обов'язки та місце людини в суспільстві, карму –

відповідальність людини перед богом за свої вчинки, ахінсу – безумовне

непротивлення насильству, сансару – переродження душі після смерті.

Віруючих переконують, що життя людини від народження і до поховального

вогнища є виконанням релігійного обов'язку та неперервних ритуальних дій під

керівництвом брахманів, жерців.

На вшанування окремих богів споруджують безліч храмів, каплиць і

вівтарів. Окрім останніх, велика кількість святих місць, річок і предметів.

Найсвященнішою вважається річка Ганг. У храмах установлюють скульптури

богів, на вівтарях горить вогонь, куряться благовіння та запашіють квіти.

Останні, напевно, — найпоширеніша форма жертвоприношень, хоча в жертву

богам приносять також фрукти, овочі, а інколи й тварин.

В Індії шанують не тільки богів, а й окремі атрибути їхнього життя. Так, в

окремих храмах поклоняються скульптурі бика, який є за традицією їздовою

твариною бога Шиви. Чимало тварин індуїсти вважають святими, а особливо —

7

корову, мавпу і змію. Убивство корови, приміром, є тяжким злочином. На честь

святих тварин будують також храми і здійснюють жертвоприношення. Серед

послідовників індуїзму поширені віра в добрих і злих духів, гарні та погані

прикмети тощо.

Правовірний індус щоденно здійснює молитви біля домашнього вівтаря

або просто перед зображенням бога у своєму домі. Тільки чоловіки мають

право здійснювати поховальні та поминальні обряди.

Найсвятішим місцем для індусів є храм Бенарес, який складається з

майже 1500 будівель і стоїть на березі Гангу. Паломники тисячами приходять

сюди для ритуальних купань у священній воді Гангу, щоб напитись його води і

в такий спосіб очиститися від гріхів, позбутися хвороб. Тут же на березі Гангу

на особливих майданчиках горять поховальні вогнища, на яких спалюють

померлих людей, а попіл розвіюють над річкою. Цвинтарів в індуїзмі не існує,

покійників спалюють у священних місцях.

Негативним елементом індуїзму в минулі часи було освячення кастового

поділу населення. І хоча кастова дискримінація заборонена конституцією Індії,

ці традиції зрідка ще побутують серед якоїсь частини населення.

Наступною національною релігією є джайнізм. Джайнізм – релігія, що

виникла в VI ст. до н. е. в Індії. Поширення джайнізму обумовлено релігійною

реакцією на кастовий лад, освячуваний індуїзмом. Тому джайнізм заперечує

станово-кастову систему і визнає, що врятуватися, звільнитися від карми,

переродження можуть усі, незалежно від кастової належності. Джайнізм

виступає проти брахманських обрядів і панування брахманів, заперечує

існування світової душі (Брахмеї) та бога як творця і спасителя.

Джайнізм учить, що весь матеріальний світ є зло, тому людині слід

звільнитися від нього. Особливо великим злом є дурне життя. Тому сенсом

життя для послідовника є спасіння, врятування душі, досягнення нею нірвани.

Для цього треба вірити у пророків, розуміти їхнє вчення,

самовдосконалюватися, суворо дотримуватись установлених правил поведінки:

не вбивати, не обманювати, не красти, не перелюбствувати, бути поза шлюбом,

не бути користолюбним. Особливе значення надавалося нормі ахімса – не

8

вбивати нічого живого, бо за вченням джайнізму вічних душ стільки, скільки є

живих істот і навіть більше, з огляду на духовність окремих предметів. За

ахімсою ("не вбивай") не можна вбивати навіть комах, а щоб не проковтнути їх

випадково з водою або вдихаючи повітря, джайніст повинен прикривати рот

тканиною.

Чернецтво у джайністів розвитку не набуло, але вони досить широко

пропагують суворий аскетизм. Культ у джайнізмі проводиться урочисто, пишно

і зводиться до поклоніння Джині як божеству, його учням, декларуються

священні тексти (мантри), здійснюються масові сповіді. Богослужіння

проводять у грандіозних храмах із розкішно оформленим інтер'єром. Джайнізм

зберігся в Індії дотепер. Його послідовниками є в основному заможні міщани,

представники торгово-промислового капіталу.

Ще однією національною релігією є сикхізм. Сикхізм склався наприкінці

XV – на початку XVI ст. і являв собою окрему течію в індуїзмі. Ця релігія має

поширення серед сикхів – етнічної групи населення Індії. Сикхізм було

засновано Нанаком, сином дрібного торговця з касти кшатріїв. Основна мета

нового вчення Нанака — це об'єднання мусульман та індуїстів. З ісламу він

запозичив ідею про те, що Бог — це добро і любов, що слід прагнути до злиття

з Богом під керівництвом наставника – гуру. Таким гуру в очах його

послідовників і вважався сам Нанак. Бог для віровчителів сикхізму був

реальністю, і потреби доводити його реальне існування не було. Сикхізм учить,

що всі люди рівні перед Богом, незважаючи на кастове положення людини.

Виступивши проти каст і брахманів з їхніми ритуалами, проти аскетизму,

Нанак увів принцип спільної трапези та спільної кухні, де всі їдять щось одне і

поряд один одного у храмах. Проповіді гуру і його послідовників були

сприйняті населенням Пенджабу. Після цього виникла секта сикхів, вплив якої

на населення посилювався. Сикхи суворо дотримуються традицій одягу, не

стрижуть волосся і не голять бороди, не палять, вшановують священну книгу

"Сахіб Грантх", де викладено погляди Нанака і його учнів. З XVII ст. серед

сикхів поширився обряд посвячення в бойові дружини. Це стосувалося зміни

зовнішнього вигляду людини. До існуючих правил не підстригатися додавалася

9

необхідність носити бороду, короткі та зручні для бою штани, у волосся

вставляти гребінь, мати короткий меч і бойовий браслет. На початку XVIII ст.

сикхи домоглися успіху в створенні незалежної від монголів держави у

Пенджабі, яку скасували англійці 1949 р.

Від кінця XVI ст. сикхи почали помітно еволюціонувати в бік індуїзму. У

храмах ставилися ідоли. Але індуїсти продовжували вбачати в сикхах окрему

релігійну течію. У наш час сикхи – досить активна етнічна релігійна спільнота,

яка має вплив на політичне життя сучасної Індії.

Однією з найпоширеніших національних релігій є конфуціанство.

Конфуціанство – релігія, що виникла на основі філософсько-етичного вчення

Конфуція (Кун-цзи) у VI ст. дон. є. на території Китаю. Погляди Кун-цзи були

викладені його учнями у книзі "Лунь-юй" ("Бесіди і судження"). Релігією

конфуціанство стало тільки на зламі нашої ери.

Погляди Конфуція відобразили прагнення захистити суспільство від

соціальних потрясінь. З цією метою він розробив соціальний ідеал.

Високоморальна людина повинна володіти двома важливими якісними рисами:

гуманністю й почуттям обов'язку. Гуманність розумілася Конфуцієм як

скромність, справедливість, стриманість, любов до людей. Але людина, за

Конфуцієм, повинна мати ще одну якісну рису – це почуття обов'язку.

Обов'язок гуманна людина своїми вчинками накладає на себе. Почуття

обов'язку обумовлено знанням і вищими принципами, але не розрахунком.

Конфуцій розробив низку інших понять, таких як вірність, щирість,

дотримування церемоній та обрядів.

Наслідування всім цим принципам Конфуція було обов'язком

благородної людини (цзюнь-цзи). Справжній цзюнь-цзи байдужий до життєвих

зручностей і матеріальних благ. Себе вона присвячує високим ідеалам, людям і

пошукові істини.

Кожна людина, за віровченням Конфуція, повинна знати своє місце в

суспільстві та житті, згідно з її класовою та родинною належністю,

встановленою Небом. Цей принцип закріплено у книзі "Лунь-юй": "Государ

повинен бути господарем, підданий — підданим, батько — батьком, син —

10

сином". Суспільство має складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто

думає і керує, і тих, хто працює і кориться.

Одним із важливих принципів соціального порядку, за вченням

Конфуція, була сувора покора старшим людям, які мусили бути авторитетом

для молодших.

У конфуціанстві сильно розвинений культ послідовників — як мертвих,

так і живих. Шанобливий син мав піклуватися про рідних. Культ синовньої

поваги протягом часу досяг у Китаї загального визнання.

Конфуціанський культ попередників сприяв розквітові культу людини.

Інтереси родини набагато перевершували інтереси окремої особистості.

Родини, засновані, скажімо, братами, родичами, об'єднувались у клани.

Символом кланової єдності був храм попередників.

Для конфуціанства був характерним свій культ. Усі ритуали й церемонії

здійснювались у храмах керівниками родин, кланів або державними

чиновниками. Поклонялися послідовники конфуціанства як своїм

попередникам, так і Конфуцію, який став богом, та його учням. Освячувалися

також культ імператорів, "синів неба", і культ духів природи. У конфуціанстві

були жертвоприношення тварин і речей, але жерців не було.

Нині конфуціанство у Китаї стало чимось більшим, ніж просто релігія. Це

і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і

соціальних процесів.

Ще однією національною релігією є даосизм. Ця релігія виникла у V—VI

ст. до н. є в Китаї. Спочатку даосизм був філософським ученням. Релігією він

став у ІІ ст. до н. є. Основи філософського вчення мислителя Лао-цзи були

викладені його учнями в книзі "Дао-де цзин". У центрі доктрини даосизму –

вчення про велике Дао – закон буття. Дао панує скрізь і в усьому. Його ніхто не

створював, але все виходить із нього. Вищою метою людини, згідно з ученням

даосизму, є відхід од пристрастей і метушні життя. Даосизм пропагує простоту

і природність. Проголошений у "Дао-де цзин" принцип "увей" (недіяння)

означає, що людина не повинна втручатись у природний перебіг подій.

Основу даосистського віровчення складають п'ять заповідей, які

11

повторюють заповіді буддизму, а також даосистські уявлення про

добродійність. Це насамперед: виконання синовнього обов'язку, вірність,

любов, терпіння, самопожертвування, напучення проти злих учинків,

розведення тварин, висадження дерев, прокладання доріг, риття криниць,

просвітлення нерозумних, читання священних книг, виконання обрядів.

Культ даосизму має багато спільного з конфуціанством. До його пантеону

поряд із главами релігійних доктрин (Лао-цзи, Конфуцій, Будда) входили й інші

божества та герої. На честь богів і великих героїв (полководців, захисників

ремесел тощо) даоси створювали храми, де ставили ідолів і збирали

підношення. Такі храми обслуговувалися духовенством, монахами. В даосизмі

у ІІ ст. до н. є. склалося жрецтво. Його заняттями були ворожіння, астрологія,

медицина, фізіологія людини, магічні обряди. Специфічну категорію божеств

даосизму становили "безсмертні генії". Особливою шаною користуються вісім

безсмертних, "ба-сянь", розповіді про яких надзвичайно поширені серед

народу, а їхні фігурки та зображення на полотні знайомі кожному китайцеві з

дитинства.

Поступово даосизм у Китаї відтісняли буддизм і конфуціанство. Його

традиції збереглися донині у фольклорі та народній медицині, у практичних

рекомендаціях із медитації та ритуальної гімнастики. Прихильників віровчення

і культу даосизму в сучасному Китаї небагато.

Національною релігією в Японії є синтоїзм, що виник у процесі розвитку

і культурного синтезу місцевих родоплемінних вірувань. Синто (шлях духів) –

позначення світу надприродного, богів і духів, яких здавна шанували японці.

Витоками синтоїзму були первісні форми вірувань – анімізм, тотемізм, культ

предків, культ вождів тощо.

Основи віровчення синтоїзму викладено у священній книзі "Кодзикі",

складеній у УШ ст. Вона містить міфи про створеність світу, виникнення

держави і народу тощо. Пантеон синтоїзму великий. Для відправлення молитов,

обрядів та здійснення жертвоприношень будувалися невеликі храми (дзиндзя),

спорудження яких у Японії почалося під впливом буддизму. У храмі віруючі

зупиняються перед вівтарем (закрита частина храму, де зберігають символ

12

"Камі", талісман), кидають монету, поклоняються і плескають у долоні, іноді

вигукують при цьому слова молитви. Раз або двічі на рік у храмі буває свято з

урочистими жертвоприношеннями й богослужіннями. Культ здійснюють у

храмах жерці різних рангів, посада яких передається спадково. Широко

вшановується богиня Аматерасу, зображення якої є у храмах та в домашніх

вівтарях (камідан).

Синтоїзм, як і релігійний даосизм у Китаї, не міг задовольнити потреб

суспільства, що активно розвивалось, у філософському осмисленні світу. Тому

новий для Японії буддизм швидко посів провідні позиції в духовній культурі

держави і, зокрема, злився з синтоїзмом. Глибоко націоналістичний синтоїзм до

середини XX ст. був державною релігією, основою патріотизму та моралі

японських самураїв.

Національною релігією, яка виникла приблизно на межі ІІ – І тис. до н. є.

на території Південно-Західної та Середньої Азії є зороастризм. Цю релігію

називають у світі по-різному: зороастризмом — від імені її легендарного

засновника пророка Заратустри, або Зороастри; маздаїзмом – від імені

Ахурамазди, – головного бога, який уособлює світ, добро, істину і життя;

магізмом – тому що її жерці є вихідцями з племені магів; релігією Авести – від

назви збірки священних книг; вогнепоклонством – у зв'язку з пошануванням

вогню; парсизмом — послідовники мешкають в Індії тощо.

Особливістю віровчення зороастризму є його дуалізм – уявлення про

протиборство доброго і злого початків, сили світла й царства темряви.

Зороастризм приписує поклоніння вогню, що вважається очищувальною силою

тіла. Священною книгою зороастризму є Авеста, в якій викладено основні

положення віровчення. Зороастризмові притаманне вчення про страшний суд,

про загробне життя, про кінець світу внаслідок вогненної космічної катастрофи,

в якій грішники загинуть разом із їхнім заступником, а праведники –

послідовники доброго бога за допомогою Митри воскреснуть і очистяться

вогнем. Послідовників зороастризму після смерті (труп покійника — символ

нечистоти) не віддають ні землі, ні вогню, ні воді, бо вважається, що кремація

чи поховання в землю споганює їх. Тому послідовників ховають на "вежах

13

мовчання" (або на високих горах), де їхні трупи з'їдають хижі звірі та птахи.

Прихильники зороастризму окрім вогню вшановують і деяких тварин (коня,

собаку тощо).

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством привело до того, що у ІІІ

ст. виникло маніхейство – вчення, яке за Середньовіччя дало багато нових,

нетрадиційних для зороастризму, напрямків: богомилів, катарів, альбігойців,

павликан і та ін. У VII ст. після завоювання Середньої Азії арабами позиції цієї

релігії були обмежені. Значна кількість послідовників зороастризму емігрувала

до Індії, де їх згодом почали називати парсами. Нині послідовники

зороастризму живуть на території Пакистану, Південного Ірану, Південно-

Західної Індії.

Однією з найдавніших у світі національних релігій є іудаїзм –

монотеїстична релігія, яка має значну кількість прихильників серед єврейського

населення в багатьох державах. До основних догматів віровчення іудаїзму

належить віра в єдиного Бога Ягве, у прихід месії, у безсмертя душі та в

існування загробного царства.

Іудейський культ має велику кількість різноманітних обрядів, молитов,

постів, обмежень, вимог, заборон і свят.

Основними різновидами культу є:

Молитва – здійснюється тричі на добу за наявності молитовного свистка,

з одяганням на лоб і ліву руку філактерії (амулетів із текстами Тори) тощо;

омовіння – здійснюється напередодні суботи та іудейських свят у мивці

(спеціально обладнаний басейн із дощовою чи джерельною водою), з

попереднім омиванням рук перед кожною молитвою, перед входом до синагоги

тощо;

обрізання – особлива ознака заповіту Ягве з єврейським народом (Бут,

17:10);

кошерна, чи трефна, їжа – культ дозволеної чи недозволеної (нечистої)

їжі;

мезуза й цицит. Віруючі повинні розвішувати мезузу (клаптик пергаменту

з віршами книги "Второзакония") у футлярі на одвірки та носити цицит (китиці

14

з вовняних ниток, закріплених до кінцівок арбаканфорту, що їх одягають під

верхній одяг). Мезуза й цицит оберігають від злих духів;

Особливим багатством культурно-релігійних обрядів відзначаються

іудейські свята, їх можна розділити на три групи:

1) свята, на які здавна здійснювали паломництво до Єрусалима (шалом

регалім) – Песах (Пасха), Шавуот, Сукот;

2) релігійні свята Рош-Ашана (Новий рік) і Йом-Кіпур (Судний День);

3) свята на честь знаних подій з історії життя єврейського народу –

Ханука, Пурим тощо. За іудейською традицією свята починаються ввечері,

тому святкові свічки запалюють іще до заходу сонця (за встановленим

календарем запалювання свічок).

Джерелом віровчення іудаїзму є Тора і Талмуд. Тора (Вчення) – це перші

п'ять книг Старого Заповіту, П'ятикнижжя Мойсея (їхній зміст складають міфи

про створення світу, розповіді про потоп, зруйнування Содома й Гоморри,

свідчення про відкриття Бога Ягве Мойсееві, про вручення Богом десяти

заповідей, повчання про культ тощо). Тора містить також безліч приписів про

жертвоприношення, ритуальну чистоту, харчові заборони, богослужіння,

організацію жрецтва є в Торі медичні та санітарно-гігієнічні приписи, що

узагальнюють досвід того часу.

Талмуд (Вивчення) – багатотомний збірник іудейських догматичних

правових, релігійно-філософських, моральних і побутових приписів, що

склалися протягом восьми століть – від IV ст. до н. є. по IV ст. н. є.

Досить поширеним серед іудаїзму є хасидизм (благочестя), що виник у

XVIII ст. серед євреїв Польщі та України. Засновником хасидського віровчення

був Ізраїль Бешт (1689—1760). Він учив, що крім Бога нічого не існує, людина

посідає особливе місце у світі, а її мета — служіння Богові, пізнання

божественних таїнств і єднання з Богом. Цієї мети можна досягти не вивченням

Тори й Талмуду, чого вимагають рабини, а пристрасною молитвою, старанним

виконанням усіх релігійних заповідей, благочестивою поведінкою. Праведним

заступником людини перед Богом є цадик (святий, праведник), якому відкрита

"книга людської долі", він знаходиться в постійному спілкуванні з Богом, він

15

чудотворець, і віруючі повинні перед ним благоговіти.

Нині хасидизм існує головно у формі хабад-хасидизму (любавицька

течія), що поєднує у своєму віровченні містику хасидизму з рабинським

богослов'ям. Сучасний хасидизм значну увагу приділяє іудейським святам,

виокремлюючи в їхньому змісті "національне зерно". Хасиди вшановують

Песах, Пурим, Хануку, Шабат та інші єврейські свята підтримують надію

прихильників.

Отже, національні релігії є особливою складовою духовної діяльності

людей, засобом упорядкування та збереження народних традицій і звичаїв. На

відміну від національних релігій, в яких домінує віровчення якоїсь однієї нації,

світові релігії сповідують народи різних країн, що сприяє духовній єдності

людського роду взагалі, значущості загальнолюдських моральних норм і

цінностей.

2. Світові релігії

Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис.

років тому (в VI ст. до н. е.) в Індії й незабаром набув поширення у більшості

регіонів Азії. Він здійснив набагато більший вплив на формування цивілізації в

Азії, ніж будь-яка інша релігія чи філософія. Буддизм проповідував

найпростіші ідеї: плинність усього сущого на Землі, терпимість до інших

вірувань, презирство до смерті, допомога й співчуття стражденним.

Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Сідцхартха Гаутамі - він же

Будда або Шак'я-Муні, тобто мудрець із племені Шак'я. Згідно з буддійською

літературою Будда (просвітлений, пробуджений) народився близько 553 року в

царському роді Шак'їв. Одного разу, виїхавши за межі палацу, молодий принц

побачив вкритого язвами хворого, потім згорбленого роками немічного дідуся,

затім поховальну процесію і дізнався, що у світі існують нещастя, хвороби,

смерть. Зустрівши іншого разу задумливого аскета, принц дізнався, що він

бідний, але не знає страждань. Дійшовши висновку, що світ є не лише місцем

радощів і втіхи, а переповнений стражданнями, принц Сідцхартха у 30 років

пішов з дому в пошуках того шляху, який би визволив його і людство загалом

16

від страждань, якого він не знайшов у більш ранній релігії - індуїзмі.

Після шести років аскези і складного мандрівного життя, так і не

наблизившись до мети, Сіддхартха покинув аскетів і вів помірковане життя

одинака. Якось він, сидячи під деревом, дав обітницю не покидати цього місця,

поки не збагне причини людських страждань. Через деякий час на нього зійшло

одкровення, його просвітило, і принц знайшов дорогу до порятунку й

отримав ім 'я Будда.

Осягнувши істину, Будда, оточений численними учнями, багато

мандрував. Він учив звільнятися від страждань і досягати нірвани, творив дива і

проповідував своє вчення. Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. На

честь свого засновника вчення стало називатися буддизмом.

В основу буддизму покладено вчення про чотири благородні істини що

були проголошені Буддою під деревом Бодхі (пізнання] відразу після його

осяяння.

Перша істина: життя є страждання. Його неодмінно зазнає все живе.

Найяскравішими формами вияву страждання є народження, хвороба, старість,

смерть, необхідність терпіти навколо себе те, чого не любиш, чи навпаки,

відсутність того, кого любиш, тощо.

Друга істина: причиною страждань є різні бажання – від прагнення жити

до жадання насолоди, влади, багатства тощо.

Третя істина: щоб позбутися страждань, необхідно звільнитись від

бажань.

Четверта істина: шлях до припинення страждань – це шляхетний шлях

восьми сходинок:

1) праведне знання, тобто розуміння життя як знання вчення Будди про

чотири благородні істини;

2) праведне прагнення, тобто виявлення співчуття до всього живого;

3) праведна мова - говорити тільки правду;

4) праведна поведінка, яка повинна базуватись на п'яти принципах (не

вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не обманювати, не вживати хмільних

чи наркотичних засобів);

17

5) праведний спосіб життя - альтруїзм, тобто безкорисливість;

6) праведні зусилля, тобто спрямовувати свої дії на добро і віддалятися

від зла;

7) праведний самоаналіз дій - бажання не повинні визначати ставлення до

інших;

8) праведна техніка медитації (раджа-йога) - повне опанування свого тіла

та дихання.

Тут викладена квінтесенція буддизму як релігійної доктрини: реально

існуючий світ-джерело страждань, а звільнення від них відбувається шляхом

виходу з цього світу в світ вищої реальності й абсолютного простору.

Буддизм спирається на потужні ідейні джерела – систему первісних

релігійних вірувань, міфів і світоглядних поглядів, які було зафіксовано у

Ведах. Ним була успадкована ідея, що людина - це духовна істота, ув'язнена в

плоті. Людина, як і всяка жива істота, складається з цілого комплексу дхарм - їх

у звичайної людини, згідно з ученнями різних шкіл буддизму, від 75 до 100.

Смерть - це розпад даного комплексу дхарм, а народження означає його

відновлення, але уже в іншій, новій формі. Всі люди переходять від життя до

життя через переродження (сансару). Таких перероджень - безмежна кількість

(колесо сансари).

Успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в перевтілення, буддизм

відрізняється від цих індійських релігій відсутністю посилань на якого-небудь

бога. Переродження людей відбувається за законами карми. Карма - це сума

доброчинностей і негативних учинків індивіда, причому не тільки в

теперішньому житті, а й протягом усіх попередніх його перероджень. Під

кармою розуміються не стільки вчинки взагалі, скільки свідомі вчинки або

навіть наміри, моральні чи аморальні.

Таким чином, тільки ця сума вчинків, що складається з відомого

(теперішнє життя) і багатьох невідомих (попередні переродження), зумовлюють

той самий результат, який дає можливість віруючому перейти у світ вищої

реальності, тобто досягти стану Будди, поринути в нірвану. Будда не є ні

пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і

18

знайти спосіб досягти нірвани. У деяких буддійських джерелах нірвані деколи

дають таке визначення: припинення всіх пристрастей і бажань; буття звільнене

від усіх відчуттів: болю, страху, прагнення, любові або ненависті; стан вічного

спокою, відпочинку й незмінності.

Будда навчав, що просвітлення та спасіння - ідеальний стан нірвани -

походять не від якогось бога чи іншої зовнішньої сили, а зсередини самої

людини, коли вона намагається творити добро й правильно мислити. У

прощальній настанові він сказав своїм учням: «Покладайтеся тільки на себе, а

не на якусь допомогу зовні, міцно тримайтеся істини як світоча; шукайте

спасіння тільки в істині, не чекайте підтримки ні від кого, крім себе».

Таким чином, головна ідея буддизму полягає в тому, що знання,

розуміння й шляхетні вчинки ведуть до просвітління, спасіння й нірвани. Через

це буддисти прагнуть стати незалежними від випадковостей природи й світу, в

якому живуть, і самостійно набути абсолютної свідомості та досконалості.

Святим Письмом буддистів є Трипітака - три корзинки, або три кошики.

Перша – Сутрапітака - корзинка сутр, де розтлумачено сутність

буддійського віровчення.

Друга – Абідхармапітака - корзинка чистого знання, де розміщені

релігійно-філософські тексти самого Будди та його учнів у формі промов,

повчань і діалогів.

Третя – Вінаяпітака - корзинка статуту, що містить правила поведінки

буддійських ченців, прийому в члени релігійної общини, облаштування житла

віруючих тощо.

Усі буддійські обряди й свята пов'язані з особою Будди. Щорічно 8 квітня

всі буддисти святкують день народження Будди. День смерті (парінірвана)

Будди відзначають зазвичай 15 липня. Цього дня поминають усіх померлих:

пускають річками запалені ліхтарики, щоб вони освітлювали померлим дорогу

до нірвани, якою пройшов Будда. Дні, присвячені великим бодхі-сатвам -

святим, які відмовились від нірвани, щоб допомогти людям досягти вищого

просвітління, збігаються з місцевими національними святами.

Хоча буддизм традиційно вважається єдиною, монолітною релігією, в

19

ньому співіснують кілька шкіл.

Хінаяна – початковий філософський буддизм у всій його чистоті й

ортодоксальності. Визначальний акцент у ньому ставиться на здобутті

мудрості, на особистому спасінні, на зусиллях людини задля звільнення від пут

сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від усього мирського, вважаючи,

що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом

багатьох перероджень. Будда постає у цьому вченні як людина – носій

виняткових моральних чеснот.

Другим напрямом буддизму є вчення махаяна (велика колісниця), що

поширене в Китаї, Кореї, Японії та В'єтнамі. На відміну від хінаяни, воно

акцентує увагу на вченні Будди про те, що істина й шлях спасіння доступні для

кожного, незалежно від того, чи він живе в печері, у монастирі, чи в домі. Вони

доступні не лише для тих, хто відмовляється від світського життя. Досягти

нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин.

Послідовник махаяни мусить дбати передусім не про особистий

порятунок, як це властиво прибічнику хінаяни, а про допомогу всім живим

істотам. Просвітлення приходить не через сувору самодисципліну, а через віру

в Будду й співчуття до всього живого.

В маханні по-новому тлумачиться статус Будди - він тут уже не людина, а

Бог.

Ще одним напрямом є дзен-буддизм. Ця школа проголошує, що навчання,

добрі вчинки й ритуали непотрібні. Досягнення просвітління можливе й тоді,

коли просто роздумуєш над не збагненними загадками, наприклад: «Як звучить

плескання однією рукою?» Містична природа дзен-буддизму знайшла своє

відображення у таких витончених видах мистецтва, як ікебана,

каліграфія, розпис тушшю, поезія, садівництво тощо. Усе це здобуло

популярності на Заході.

Контактуючи з анімістичними релігіями Тибету, буддизм протягом VII-

XIV ст. перетворився на ламаїзм. Зберігаючи основні буддійські положення,

ламаїзм водночас має свою специфіку. Це ускладнена обрядовість, масове

поширення інституту лам (ламами називають тибетських ченців). Їх

20

вшанування, беззастережна покірність їм вважаються головними чеснотами ти-

бетців. Старший син у кожній родині послідовників ламаїзму, як правило,

посвячується в лами. Звідси й величезна кількість ламаїстських монастирів у

Тибеті.

Найвищою посадою серед усіх лам з 1587 року є далай-лама (безмежжя

океану), який вважається втіленням бодхисатви, зосередив у своїх руках

найвищу духовну й політичну владу і став загальновизнаним верховним

авторитетом для всіх ламаїстів і багатьох шанувальників.

Буддизм справедливо вважається однією зі світових релігій. У 86 країнах

світу налічується близько 320 млн. буддистів. Понад 300 млн. їх проживає в

Азії. З них 6% сповідують ламаїзм, 38% - буддизм хінаяни і 56% - буддизм

махаяни. Понад 500 тис. буддистів мешкають у Латинській Америці, 320 тис. -

на теренах колишнього СРСР, 220 тис. - в Європі, 200 тис. - у Північній

Америці, 13 тис. - в Африці. В Україні зареєстровано 42 релігійні громади

буддистів.

Буддисти дотримуються екуменічних переконань (підтримують рух за

об'єднання різних релігій), вони налагоджують контакти з іншими конфесіями,

організовують різноманітні міжнародні зустрічі. У багатьох країнах серед

представників різних релігій чимало прихильників буддизму, адже ця релігія не

забороняє дотримуватись настанов Будди й одночасно сповідувати іншу віру,

наприклад християнство.

Християнство зародилось у І ст. у східних провінціях Римської імперії.

Сприйняттю ідей християнства і їх поширенню сприяло те, що багато

завойованих народів втрачали віру в своїх богів, які виявились не здатними

захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі й

легко сприймали ідеї нової релігії. Крім того, деякі воїни римської армії ставали

християнами і приносили свою віру в усі куточки Римської імперії.

Єдиній релігії для всіх народів необхідна була і єдина мова. Нею стала

грецька, яка відігравала роль універсального засобу спілкування античності.

Предтечею християнства вважається іудаїзм, завдяки утвердженню в

ньому духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії,

21

який принесе справедливість і найчистішу на той час систему моралі. Високі

вимоги десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед моральних норм

інших релігій. Моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і

його прощення. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки

від Бога, що його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах

або язичницьких релігіях. Зміст Нового Завіту говорить, що Ісус Христос і

апостоли шанували Старий Завіт за його відкриття Бога людству.

Таким чином, антична культура й іудаїзм стали благодатним підґрунтям

для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у

сприятливому місці й у сприятливий час.

Сьогодні християнство є найпоширенішою релігією світу, яка має

близько 1,5 млрд послідовників у Європі, Америці, Африці й у інших регіонах.

Християнство є світовою релігією, воно не протистоїть іншим релігійним

системам і має свої особливості, до яких належать такі:

1. Християнство вперше в історії стало космополітичною (світовою)

релігією, яка має монотеїстичний характер, тобто ґрунтується на вірі в єдиного

Бога. Ще до виникнення християнства робилася спроба створення світової

релігії (Індія), проте вона видалась невдалою. Лише християнству судилося

стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

2. Християнство було і залишається найбільш обґрунтованою

релігією. Богонатхненні християнські книги, зокрема, вчення про створення

світу і людини, про народження, життя і смерть через спокутування людських

гріхів Ісуса Христа, про потойбічне життя померлих такі ґрунтовні, що інші

релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обґрунтування й

аргументи на користь своєї віри.

3. Християнство й у минулі епохи, й у наш час утверджувалось у

найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Воно століттями і доволі

ефективно залучало до свого вчення науку, філософію, мистецтво тощо.

Завдяки цьому воно адаптувалось до науково-технічного прогресу та сучасної

культури і своєю історією доказує реальність свого існування й у майбутньому.

Задля цього впродовж двадцяти століть кращі християнські богослови

22

працювали на його ниві й доказували істинність християнського віровчення.

Вони створили міцний фундамент для подальшого існування та розвитку

християнських богословських концепцій.

Християнство є одним із найбільш чисельних релігійних напрямів у світі

й домінуючим напрямом в Україні. До того ж не тільки віруючі, а й чимало

невіруючих дотримуються християнських традицій: відпочивають у неділю, яка

символізує воскресіння Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх

друзів; за християнськими звичаями ховають покійників; поділяють значну

частину православних моральних принципів тощо. Таким чином, християнська

віра сьогодні спрямовує душі віруючих, усіх людей на виконання божих

заповідей, вона є вчителем нашого життя, нашої поведінки, виступає

важливішим чинником духовності, високої моральності та соборності народу

України.

Центральною постаттю у християнстві є Ісус Христос (з дваньоєвр.

Jehsua-спаситель, з грецьк. Chriostos-помазаник). Зa християнською традицією

він вважається Боголюдиною, що поєднує божественні та людські начала,

постаючи як друга іпостась Святої Трійці – Бог-Син.

Згідно з Біблією народився він у розташованому на південь під

Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це співпадає з твердженнями

єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який

врятує народ Ізраїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа і діви

Марії, яка була дружиною і тесляра Йосипа.

Сталося це в 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту

християни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у

пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису

населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому

місцеві пастухи.

Восьмого дня після народження немовля було названо Ісусом, і над ним

було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі

відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер,

але їхніх імен у Євангеліях не названо.

23

Дізнавшись про народження майбутнього царя Іудеї, іудейський цар Ірод

наказав убити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Ангел сповістив про

це Йосипа і Марію, і вони змушені Пули втекти з маленьким Ісусом до Єгипту,

звідки повернулися піше після смерті Ірода. У своєму містечку Назареті Ісус

прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Паску

відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, він знав грамоту, бо часто цитував

Старий Завіт. Не маючи системної іудейської освіти, він усе-таки привернув до

себе увагу служителів храму.

Коли Ісусові виповнилося тридцять років, відбулися надзвичайно важливі

події в його житті. Він залишив сім'ю й у водах Йордану був похрещений

проповідником Іоанном, який, очевидно був засновником нової релігії. Він ще

до Ісуса Христа проповідував прихід месії, закликав жити доброчесно,

практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього хрещення Ісус

більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитвам і посту. Там він переміг у

духовному поєдинку спокусника Диявола.

Після повернення з пустелі Ісус розпочав свою трирічну проповідницьку

діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум,

Харазин, Магдала й інших. У його проповідях ішлося про те, що невдовзі

настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в

Єдиного Бога, покаятися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус

називав себе.

Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому і пішли за

ним. Він мав дванадцять учнів і послідовників (апостолів). Ширилася

навколишніми місцями слава про Нього як чудотворця, який лікує хворих,

воскрешає мертвих, перетворює воду на вино.

Своєю діяльністю Ісус порушував багато іудейських культових норм:

спілкувався з грішниками, яких ортодоксальні іудеї вважали недоторканими;

сам відпускав гріхи, що за віровченням іудеїв міг робити тільки Бог; порушував

вимоги щодо святкування суботи. Це викликало в іудейських релігійних колах

значне невдоволення. Іудейські рабини (священики) виступили проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув до Єрусалима на

24

святкування іудейського свята Песах (Паски). Це викликало неабияке

піднесення серед простого люду й насторожило місцеву знать і владу.

Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону, який був у іудеїв

найвищим органом політичної та судової влади в Єрусалимі.

Тиждень перед Паскою був останнім у земному житті Ісуса Христа. В

четвер увечері він разом зі своїми учнями вчинив обряд пасхальної вечері,

названої Таємною Вечерею, де частував їх хлібом і вином як своїм тілом і

кров'ю. Тоді ж Він передбачив, що один із них зрадить Його.

Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Гетсиманському саду, Іуда

Іскаріот своїм поцілунком вказав на нього іудейським священикам, за що

отримав тридцять сребреників. Тієї ж ночі синедріон засудив Ісуса до смертної

кари як самозванця, богохульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й

проголосив себе царем іудейським.

Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель)

Іудеї Понтій Пілат не мав наміру затверджувати вирок, тому звернувся до

народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю милувати злочинців

перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав

смерті Ісуса Христа, даруючи волю засудженому за участь у збройному

заколоті.

Іудейські священики виставили Ісуса не стільки руйнівником іудейської

релігії, скільки політичним злочинцем, який претендував на владу царя

іудейського. Через це він мусив бути страчений не через побиття камінням, як

традиційно розправлялися і віровідступниками, а через розп'яття. Так карали

рабів, розбійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне

й зганьбити.

Опівдні в п'ятницю Ісуса разом із двома розбійниками повели на гору

Голгофу до місця страти. Там його прив'язали та прицвяхували до Хреста, а

зверху прибили табличку з написом «Ісус з Назарету цар іудейський».

Протягом шести годин йому довелося терпіти не тільки фізичні муки, а й

знущання вартових і натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця

та землетрус.

25

Після смерті Ісуса Христа до Понтія Пілата прийшов благочестивий

Йосип із Ариматеї. Отримавши дозвіл на поховання, пін завернув тіло в

куплену плащаницю і поховав Його в печері, заваливши вхід до неї камінням.

На третій день після смерті Ісус воскрес, а на сороковий у присутності

апостолів Ісус Христос вознісся на небо, пообіцявши повернутися на Землю

наприкінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

На п’ятдесятий день після воскресіння на апостолів зійшов Дух Святий,

вони почали розмовляти різними мовами, розійшлися по світу й заснували

релігійні общини, що об'єднували людей, що вірили в Ісуса Христа як земне

втілення Бога.

Святим письмом християн є Біблія. Біблія (з грецьк. Biblia-книга).

Священні книги, що складають Біблію, були написані за різних часів. Писали її

сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів,

яким Бог явив своє слово. Першим почав писати їх Мойсей, законодавець

єврейський, приблизно за тисячу п'ятсот років до народження Ісуса Христа.

Останніми написали свої книги апостоли Христові. Звідси всі священні книги,

або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Завіт

і Новий Завіт.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу, її сумарний тираж

найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають

не сторінку, а книгу, розділ і вірш. Наприклад: Лк. 2, 5 (Євангеліє

під Луки, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона

поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст.

солунськими братами Кирилом і Мефодієм.

Священним символом християнства є хрест. Хрест - це знак Бога-сина -

Ісуса Христа. Наявність хреста означає, що певний храм чи річ присвячені

Богові. Хресне знамення для віруючих християн - це видиме свідоцтво їхньої

віри.

Паралельно становленню ідеології християнства відбувалося формування

християнського культу, сукупності особливих ритуалів, обрядів і дій. В основу

26

культу християнства покладено сім святих таїнств, які визначають повноту й

досконалість благодаті Божої.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церкви,

віруючому передається Божа благодать.

Ортодоксальна християнська традиція (православ'я, католицизм) визнає сім

таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом

Христом:

1) хрещення - символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з

неї вродженого, гріха і відкриття таким чином їй шляху до спасіння;

2) миропомазання - символізує освячення і зміцнення духовних сил

християнина на шляху до спасіння;

3) сповідь (покаяння) - звіт віруючого про порушення заповідей Божих;

4) євхаристія (причастя) - символізує єдність Бога з людьми, полягає в

частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні

обряду таємниче перетворюються на "тіло і кров Господні";

5) священство - за християнським вченням, це повноваження і сила, які Бог

надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;

6) шлюб - зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед

вівтарем бути вірним один одному, отримує через священнослужителів

благодать однодушності;

7) оливоосвячення (соборування) - символізує зцілення людини від

душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних

гріхів.

Серед інших культових дій у християнстві поширеними є молитва,

вшанування ікон та хреста, реліквій святих та священних місць, богослужіння,

пости.

У християнстві існують кола богослужіння – річного та тижневого.

Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл богослужінь протягом

тижня. Кульмінацією тижневого кола є недільна літургія.

Річне коло богослужінь — це система християнських свят, що склалася

протягом І—IV ст. н. е.

27

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці,

поділяються на головні, великі та престольні. У першу чергу до них відносяться

дванадцять найвизначніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на

честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) - на

честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділяються на неперехідні,

дати відзначення яких чітко фіксовано, і перехідні, дні проведення яких

залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних належать

дев'ять свят:

Різдво Христове - 25 грудня (7 січня за новим стилем);

Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща) - 6 (19) січня;

Стрітення Господнє - 2 (15) лютого;

Благовіщеня Пресвятої Богородиці - 25 березня (7 квітня);

Преображення Господнє - 6 (19) серпня;

Успіня Пресвятої Богородиці - 15 (28) серпня;

Різдво Пресвятої Богородиці - 8 (21) вересня;

Воздвиження хреста Господнього - 14 (27) вересня;

Введення в храм Пресвятої Богородиці - 21 листопада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

Вхід Господній до Єрусалима (за тиждень до Пасхи);

Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);

П'ятидесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після

Пасхи).

Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісуса Христа. Це

свято свят християн має три етапи: 1. передпасхальний тиждень ("страсний" -

пов'язаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса); 2. пасхальну

неділю (свято світлого Христового Воскресіння); 3. післяпасхальний тиждень

("чистий").

До великих свят річного кола богослужінь належать також:

Обрізання Господнє - 1 (14) січня;

Покрова Пресвятої Богородиці - 1 (14) жовтня;

28

Різдво Іоанна Хрестителя - 24 червня (7 липня).

Пам'яті святих, а окремі християнські громади святкують так звані

престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано

їхні храми.

В особливій пошані у християн і пости: щотижневі (середа і п'ятниця), на

деякі двунадесяті та великі свята і чотири багатоденні пости - Великий, Петрів,

Успенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочинається за

49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрівка) триває від дня Усіх Святих до 29

червня (12 липня); Успенський піст - з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний

(Пилипівка) - з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не

стільки утримання від певних видів їжі, скільки духовне очищення та

самовдосконалення віруючих християн.

Тривалий час християнство зберігало цілісність завдяки тому, що

існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Однак відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною

мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р.

християнська церква розкололася на дві частини – східну, з центром у Візантії,

яку в 330 році імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши

її Константинополем, і західну, з центром у Римі.

Західна (Римська) церква стала зватися католицькою (з грецьк.

Katholikos – загальний, вселенський), східна (Константинопольська) стала

іменуватися православною, тобто правильно славить Бога (з лат. -

ортодоксальна). Джерелом віровчення католицька церква вважає Біблію (в

латинському перекладі) та релігійну традицію (Священний переказ), в якій

головна увага приділяється рішенням глави церкви. До того ж, визнаючи

рішення ще 14 Вселенських соборів, католицизм додав до свого віровчення,

крім загальнохристиянських, чимало нових догматів та обрядів, які ввійшли в

церковну практику західного християнства після розколу 1054 р. Це поло-

ження: про сходження Святого Духа не тільки від Бога-отця, а й від Бога-сина,

що підсилює святість Ісуса Христа, намісником якого є римські папи; про

зверхність (примат) папи римського у вірі в усьому християнстві; про

29

індульгенції; про чистилище та ін. Католики повинні вірити в непорочне

зачаття не тільки Ісуса Христа, а й Діви Марії (Богоматері) та її вознесіння на

небо, визнавати непогрішимість папи (титул закріплено з V ст.) у справах віри і

моралі та ін. Загалом католицизм визнає також рішення І, II і IV Вселенських

соборів.

Обрядові особливості виявляються: в оформленні інтер'єру католицького

храму (костелу), де домінують скульптури, живописні картини, а не ікони; в

богослужінні, що проводиться (зокрема меса) латинською мовою і

супроводжується грою на органі, віруючі під час богослужіння сидять (встають

лише під час читання Євангелія), хрестяться всією долонею з лівого плеча на

праве, вшановують святих і реліквії тощо.

Католицизм має особливості і в здійсненні окремих таїнств (7 таїнств

остаточно затверджено собором 1439 p.). Зокрема, під час хрещення дітей їхні

голови обливають водою, миропомазання (конфірмацію) здійснюють не під час

хрещення, а в 7—12-річному віці та неодмінно єпископом. Регламентація

культу здійснюється богослужбовою книгою "Бревіарій" (стислий збірник

молитов, псалмів, гімнів тощо; уніфікований 1568 p.).

Структура католицької церкви має мирян і клір. Останньому після

висвячення надається виняткова роль у духовному житті з обов'язковим

целібатом (безшлюбністю). Церковна ієрархія має чотири основні ступені:

дияконат, пресвітеріат (священики), єпископат, примат (володіє лише папа).

Католицькі церковні парафії за територіальним поділом об'єднані в дієцезії

(архідієцезії, митрополії тощо) на чолі з єпископами. Сукупність дієцезій у

межах однієї держави формує національну церкву, яку очолює кардинал.

Національні церкви — складові єдиної католицької церкви. Адміністративний

апарат католицької церкви — римська курія складається з конгрегацій, канце-

лярій, секретаріатів і трибуналів. Католицизм має численні чернечі ордени:

єзуїти, францисканці, капуцини, бенедиктинці, домініканці, салезіанці та ін.

Ватиканові підпорядковано численні поза-церковні політичні та громадські

католицькі організації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жінок тощо.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній

30

Європі в процесі реформації від католицизму відокремилися протестантські

церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і

протестантизм.

Наступною світовою релігією є Іслам (араб. - покірність, віддання себе

Богові) – наймолодша із світових релігій. Його сповідують майже 860 млн. осіб

у понад 120 країнах світу. У 28 країнах (Єгипті, Ірані, Іраку, Кувейті, Марокко,

Саудівській Аравії, Пакистані та ін.) є державною релігією.

Виникнення ісламу (кінець VI – перша половина VII ст.) припадає на

період розпаду первіснообщинного ладу і утворення класових суспільств та

елементів феодалізму на Аравійському півострові.

Важливими складовими формування релігійної системи ісламу стали

попередні язичницькі вірування арабів а також деякі елементи таких

розвинутих на той час релігій як християнство та іудаїзм.

Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський

реформаторський рух (араб. ханіф - пророк), який охопив усю територію

Аравії. Ханіфи заперечували поклоніння племінним ідолам, не належачи ні до

християн, ні до іудеїв, обстоювали віру в єдиного Бога (назву його не

встановлено), ритуальну чистоту. Монотеїзм цих людей, вважається, став

одним із джерел ісламу.

Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен - на півдні

Аравії та провінція Хіджаз - на північному заході, яка зі священними для

мусульман містами Мекка і Медина стала батьківщиною ісламу. Саме з ними

пов'язана діяльність засновника ісламу пророка Мухаммада (570 - 632 рр.), який

народився у Мецці і був вихідцем із наймогутнішого на той час племені

корейшитів..

Початок релігійної діяльності був не простим для Мухаммада: йому не

вірили, з нього глузували, вважаючи навіть душевнохворим. Знаходили в його

розмірковуваннях і логічну непослідовність. Водночас довкола нього збиралися

і послідовники. Першими були дружина, двоюрідний брат Алі, дядько Абу

Таліб.

Діяльність Мухаммада не могла бути непоміченою, що згодом вилилося у

31

великий конфлікт між ним та політичною, релігійною владою Мекки, внаслідок

якого немало його прихильників змушені були емігрувати в Ефіопію. Якимось

чином Мухаммаду вдалося залагодити цей конфлікт, але невдовзі спалахнув ще

один, що призвів до цілковитої ізоляції Мухаммада і його рідні. Після смерті

дружини і дядька, які були його найвідчутнішою опорою, Мухаммад 22 червня

620 р. перебирається в Ясріб - місто, що конкурувало з Меккою в торгових

справах. Відтоді воно стало іменуватися Медина – "місто Пророка". З цього

моменту починається період хіджри – день переселення, з якого в культурі

арабів розпочинається ісламське літочислення.

За життя Мухаммада ніхто не збирав текстів його пророцтв і проповідей.

Люди просто запам'ятовували їх, інколи навіть записуючи на різних предметах.

Після його смерті виникла ідея зафіксувати і впорядкувати ці священні

одкровення в письмовому вигляді, поки були ще живі ті, хто знав їх напам'ять.

Так сучасниками Мухаммада після його смерті в VII ст. було складено збірник

сур, які є частинами Корану.

Коран (араб. Аль-куран - те, що читають) - перша письмова пам'ятка

арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ і природу, догматичні

положення, правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Мусульмани

вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в

уста Мухаммада самим Богом.

Більша частина Корану є діалогічною полемікою між Богом,

противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді

Мухаммада, уславлення Бога, закони, легенди, полеміка з євреями і

християнами.

У ньому можна виділити такі змістові пласти:

- релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

- правові та моральні норми, обряди, традиції арабських племен,

покладені згодом в основу правової й моральної системи ісламу;

- давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-християнські та інші

оповіді про пророків та їх діяння;

32

- фрагменти фольклору доісламської епохи, а також історичні,

етнографічні, географічні відомості.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і потойбічне. Земне

трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Стрижневим

аспектом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії

про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кораном, люди

поділяються на мусульман і невірних. Він містить вказівки щодо основної

святині ісламу - храму Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран творився в епоху, коли правові та моральні норми ще не

розрізняли. Не тільки це засвідчує його зміст, а й система шаріату, що була

сформована пізніше. Він стверджує теократичну форму державної влади,

непокору їй трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за

які неминучі покарання, і як гріх, за який людина потрапляє в пекло. Перелюб,

крадіжки, вживання спиртних напоїв, відступництво від ісламу, богохульство

розцінює як злочин проти Аллаха. За перелюб призначали 100 ударів нагайкою,

пізніше - забивання камінням до смерті; за крадіжку - відсікання руки; за

відступництво від ісламу, богохульство - смертну кару. Є в ньому правила

успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення договорів, організації

торгівлі та фінансових відносин. Схвалюючи торговий прибуток, Коран

забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов:

допомагати, пробачати іншим, бути правдивим, не грішити, не вбивати людей,

не знущатися над ними, не лаяти і не обмовляти їх, не порушувати своєї клятви.

У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце

посідають питання сім'ї та шлюбу. Наголошується на підлеглому становищі

жінки, її економічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати одночасно

не більше чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй

загрожує побиття, а за невірність та зраду - смерть. Заборонено одружуватися з

іновірками (окрім християнок).

Коран також забороняє поклонятися ідолам, зображення людини та

живих істот.

Значна частина Корану - сказання про пророків. Багато з них є дещо

33

зміненими переказами з Біблії і Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя

(Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Давида (Дауда),

Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін.

Йдеться в ньому і про походження й упорядкування Всесвіту. Це вчення

також досить щільно перегукується з аналогічними положеннями християнства

та іудаїзму. Коран твердить, що золоті літа людства часів Адама і Єви минули

без вороття. Тому не варто шукати щастя на землі, сумувати з приводу

життєвих незгод або ж радіти доброму. Щасливе майбутнє дається людині

волею Аллаха в потойбічному житті. Рай уявляється місцем, де немає спеки й

палючого сонця, там - вологий клімат і тінисті дерева. Проте в пеклі - спека,

гаспидське полум'я.

Соціальна нерівність, за Кораном, є божественною волею.

Віровчення ісламу, як і будь-якої релігії, передбачає сповідування

системи догматів. Існує воно у сунітському та шиїтському варіантах. У більш

поширеному сунітському варіанті, який сформувався в VII—VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога - Аллаха (або - принцип сповіді). Головний догмат

ісламу – єдинобожжя, виражений простою формулою сповідування віри: "Нема

Бога крім Аллаха і Мухаммад пророк його".

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на основі коранічних уявлень. Ангели

- істоти, які виконують веління Аллаха - охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Писання. Коран мусульмани вважають священною

книгою ісламу - найвищим одкровенням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммада. Про це свідчить формула:

немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті.

Шиїтська система віровчення, що сформувалася у XII— XIII ст., визнає

п'ять догматів: 1. Таухид - єдинобожжя. 2. Адль - справедливість. 3. Нубуваат -

пророцтво. 4. Імамат - влада імамів. 5. Киямат - воскресіння.

Шаріат (араб. шарі - правильний шлях до мети). Представлений він

34

комплексом юридичних норм, приписів, правил поведінки, релігійного життя та

вчинків громадянина, дотримання яких угодне Аллаху. Тому називають його

Божим законом, представленим мусульманам через Коран і Сунну. Правосуддя

на основі норм шаріату здійснюють мусульманські судові чиновники - каді.

На відміну від догматики культова практика є досить складною. Вона

містить п'ять обов'язкових положень ("стовпів") ісламу. До них відносяться:

сповідування віри (аш-шахада), молитва (ас-салат), піст (ас-саум), допомога

бідним (з часом це трансформувалося в обов’язковий податок - ас-закят),

паломництво (ал-хадж). Деякі мусульманські богослови вважають шостим

"стовпом" віри боротьбу проти "невірних" - джихад, або газават (війна за

віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на

першому етапі історії ісламу. Однак, починаючи з IX - X ст., з'явилися також

уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне

самовдосконалення на шляху пізнання Аллаха.

Обрядами і святами ісламу вважаються:

Намаз (араб. – салят - щоденна п'ятиразова молитва). Мусульманин

повинен п'ять разів на добу читати молитву: на світанку, опівдні, в другій

половині дня, після заходу сонця та на початку ночі.

Перед намазом обов'язкове омивання обличчя та рук до ліктів, голови та

ніг до щиколоток. Іслам сакралізує воду, ставиться до неї як до чудодійної

сили. Вважається, що вода очищає не тільки від фізичної, а й від моральної

нечисті. Омивання, наприклад, обов'язкове після спілкування з іновірцями

(гяурами). Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан -

заклик до молитви. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв

обличчям до Мекки. Голова мусульманина під час намазу повинна бути вкрита

- тюбетейкою, фескою, чалмою, беретом.

Ураза (піст). Дотримуватися посту потрібно дев'ятого місяця за

мусульманським місячним календарем. В арабських країнах його називають

рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані - рамазан.

Шаріат описує умови посту до найбільш дрібніших подробиць. Суворо

регламентуються всі дії, заборони, виключення і форми спокутування за

35

вимушене або зумисне порушення посту. Крім тілесного посту, потрібне й

моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Піст

передусім служить посиленню віри в Аллаха та у релігійні норми ісламу. На це

спрямована уся культова обрядовість посту.

Хадж (паломництво до священних місць ісламу). Кожен повнолітній

мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за

життя хадж - відвідання Мекки, священного міста ісламу. Після того він

отримує право на поважний титул «хаджі».

Оскільки хадж доступний не всім мусульманам, жертвопринесення

здійснюють за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий

день зуль-хаджа. У жертву приносять щось із худоби. Готують м'ясні страви,

влаштовують багатолюдні трапези.

В ісламі багато свят та пам'ятних дат відзначають у нічний час. Це: ніч

присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка (Маулюд), ніч

вознесіння Пророка на небо (Мірадж), ніч одкровення Мухаммаду його

пророцької місії.

Суннат (обрізання). В ісламі існує обряд обрізання, якому має бути

підданий хлопчик віком від семи днів до 15 років. Але найчастіше його роблять

у 7-8 років, приурочуючи його до початку шкільних занять. Обрізання - велике

сімейне свято.

Завадж (шлюб). Це - особливо важливий обряд у житті мусульман. Іслам

освячує шлюб, який дозволений кожній людині, навіть неповноправній і

недієздатній. Мусульманин може одружуватися з християнкою та іудейкою, але

мусульманка повинна виходити заміж тільки за єдиновірця.

При першому шлюбі згода нареченої не обов'язкова, досить для цього

дійти згоди з її батьком чи опікуном. Дружин у рівноправному шлюбі

мусульманин може мати не більше чотирьох, тому, щоб одружитися вп'яте, він

повинен розлучитися з однією зі своїх дружин.

Джиназа (поховання померлих). Цей обряд зберіг багато з доісламських

звичаїв. Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті.

Таким чином, світові релігії мають як багато спільних рис, так і свої

36

особливості.

3. Класифікація новітніх релігійних течій та об’єднань.

Своєрідною рисою останніх десятиліть є поява і розвиток новітніх

тенденцій в релігійному житті планети. Поруч із традиційними релігійними

системами світорозуміння виникло надзвичайно багато альтернативних релігій.

Щодо позначення цього явища, то на сьогодні не має загальновизнаного поняття,

яке б адекватно відтворювало багатоманіття новітніх явищ у релігійній сфері.

Так, в релігієзнавстві вживають терміни: «нетрадиційні релігії», «неокульти»,

рухи «Нового віку» (New Age), “тоталітарні секти”, “квазірелігії”, “неорелігії”,

“позавіросповідна містика”, езотерична (призначена для посвячених) культура

тощо. Всі ці позначення часто розглядають як синонімічні.

Аналізуючи існуючі класифікації, запропоновані вітчизняними і

зарубіжними науковцями, можна констатувати, що на сучасному етапі відсутня

єдність у підходах до класифікації новітніх релігійних течій, що перш за все

говорить про складність проблеми. Однак, для зручності викладу матеріалу ми

поділимо їх типологічно на сім груп, які об’єднуються за їх генетичним

походженням, тобто тією релігійною традицією, яка є визначальною для їх

розвитку:

1. Неохристиянські релігійні об'єднання - найчисельніша і найпотужніша

організаційно група,— до яких відносяться нетрадиційні для України релігійні

течії, що виникли ( переважно в 60-70 х роках ХХ століття)на основі осучаснення і

критики ортодоксального християнства за відхід від первісних, історичних

традицій. Такими є “Армія спасіння”, “Новоапостольська Церква”, “Церква

Христа”, «Діти Бога», «Церква Тіла Христова», «Церква Ісуса Христа Святих

останніх днів» (мормони), «Свідки Єгови» тощо. Майже всі із перерахованих

місій, центрів, новітніх церков привнесені в Україну з-за кордону.

Характерним для неохристиянських угрупувань є визнання Біблії як

основного віросповідного джерела свого вчення, а також розуміння особи Ісуса

Христа як центральної постаті релігійної доктрини, однак при цьому їхнє

трактування Христа докорінно відрізняється від ортодоксально

37

християнського. Акцентується увага на есхатологічному вченні про близький

кінець світу і месіанізм, тобто лідер церкви може наділятися статусом

посланника Божого, пророка, який повідомляє нове одкровення, вищі

божественні Розпорядження. При цьому возвеличуються книги “власних”

пророків і вчителів, як такі, що несуть істинне трактування Біблії. Крім того,

неохристиянство відрізняється від історичного християнства також

нетрадиційним трактуванням Трійці, сутності Святого Духа, пекла, раю тощо.

Найчастіше неохристиянські релігійні рухи генетично пов'язанні з

якоюсь із протестантських церков. Хоча є такі, що походять від православної

(Богородичний центр (Православна Церква Божої Матері), «Школа єдиного

принципу» Ольги Асауляк та ін.) чи католицької традицій (маріанські громади,

«Новоапостольска Церква» тощо).

2. Неоорієнтальні неокульти ( тобто скеровані на східні релігії) – до

них належать «Міжнародне Товариство Свідомості Крішни», «АУМ сінрікьо»,

культ Шрі Чін-Моя, культ Ошо Раджніша, «Трансцендентальна медитація»

(ТМ), Міжнародне Товариство Сахаджа-йога (Всесвітня чиста релігія),

послідовники Шрі Сатьї Саї Баби та інші. Неоорієталістські рухи, будучи

адаптованими до потреб сучасної людини, особливо активно популяризуються з

середини ХХ століття східними місіонерами переважно у формах

просвітницьких, оздоровчих заходів.

Підгрунття неоорієнтальних культів становить синтез релігійних та

містичних вчень, а саме буддизму, даосизму, індуїзму, конфуціанства, сінто,

йоги і фольклорних вірувань які пропонують містичний шлях звільнення через

пробудження в людині божественного начала. Для них характерним є, як

правило, опора на давню ведичну традицію, а також вдале використання

досягнень інших культур та цінностей багатьох релігій, а саме уявлення про світ

як сансару (нескінченний ланцюг перевтілення душ), закон Карми, відповідно

до якого відбуваються переродження, нірвану, як стан абсолютного спокою після

виходу з «колеса перероджень».

Обов’язковим для неоіндуїзму є наявність вчителя, майстра (гуру) як

проповідника вчення і провідника духовних пошуків особистості, групи, течії.

38

На першому плані у східних неокультах постає авторитет наставника, а

віросповідні особливості відходять на задній план.

Неоорієнтальні вчення пропагують ідеї універсалізму, синкретизму,

рівності всіх релігій як природного права на особливий шлях до Бога,

визначальної ролі духовного чинника в розбудові суспільства.

Характерним для необуддійських течій є абсолютизація одного або

декількох атрибутів вчення Будди. При цьому кожна з течій претендує на

справжнє, істинне тлумачення догматів буддизму, еклектично поєднуючи в

своїх релігійних системах ідеї різних східних традицій, навіть християнства.

Необуддизм в Україні представлений громадами таких напрямів: дзен-буддизм,

нітерен, різні школи тибетського буддизму.

Послідовники неоорієнтальних культів, як правило, приховують свій

зв'язок з релігією, бажаючих запрошують відвідати платні курси, завдяки яким

обіцяється зміцнення здоров’я, підвищення творчих та розумових здібностей та

багато інших чудодійних перетворень. Від адептів приховується, що ці курси є

релігійними, проте культову практику «Трансцендентальної медитації» («Науки

творчого інтелекту») ще з 1977 року визнано релігійною[3; 36](Сьомін С. Чи

варто шукати спасіння у «Трансцендентальної медитації» //Людина і світ. – 1999.

-№10).

3. Сайєнтологічні (наукологічні) напрямки утворюють «Церква

Сайєнтології», «Наука Розуму», «Християнська наука», “Вогняна квітка”,

“Новий Акрополь”, різні психотехніки, івановство та інші. Ці вчення прагнуть

еклектично поєднати в собі елементи різних наук, філософських течій, релігійних

та окультних рухів, зазвичай закликають до духовного вдосконалення.

Розраховані, насамперед, на людей з високим рівнем освіти. Намагаються

максимально адекватно відобразити проблеми сучасного суперечливого

суспільства, а також пропагують зв'язок Землі і землян з вищими космічними

силами, космічним розумом, стверджують можливість фіксації впливу на

природу невідомих і таємних, вищих проявів буття, разом з тим, фізичним

приладам надають надприродного значення. Містично трактуються

недосліджені явища психіки і навколишньої природи. Орієнтація на останні

39

досягнення науки і техніки поєднується з практикою психоаналізу. Часто

використовуються гіпноз та інші методи впливу на психіку, і навіть спеціальні

апарати, створені для прямого впливу на мозок, котрі підключаються до

комп’ютерних мереж («Церква Сайєнтології»). Більшість сайєнтологічних

рухів мають інтернаціональне походження й поширення, розвиваються завдяки

місіонерській підтримці, під прикриттям курсів удосконалення здібностей.

4. Синкретичні (штучно створені) нові релігійні течії. До цієї групи

відносяться “Церква Уніфікації(або об’єднання)», «Всесвітня віра Бахаї», «Велике

Біле Братерство Юсмалос», АУМ Сінрікьо, Церква Останнього заповіту та інші.

Вони поєднують у собі декілька релігійних традицій (наприклад, християнство і

буддизм, ведизм, іслам), але не просто еклектично об’єднують їх, а створюють

свої власні вчення, систему обрядових дійств, потужну релігійну організацію,

претендують на статус виняткової, універсальної надрелігії для всіх людей. Цим

вченням властивий культ лідера організації, безумовний авторитет власних

віросповідних джерел, характерна домінуюча ідея богообраності їх

послідовників.

Серед синкретичних напрямів трапляються так звані тоталітарні секти,

як, наприклад, відоме в Україні “Велике Біле Братство”. Ці релігійні об’єднання

прагнуть не тільки заповнити духовне життя людини, а й узяти під контроль

усю повноту її буття у світі, різко протиставляючи власні релігійні принципи

загальновизнаним правилам соціального співжиття, примушуючи своїх членів

до асоціальної поведінки – розриву стосунків із сім’єю, нехтування

суспільними обов’язками тощо. Межа між тоталітарними та нетоталітарними

сектами часто є дуже умовною, тому, хоч багато неокультів є небезпечними для

суспільного устрою, обмежити їхню діяльність законодавчо, не порушуючи при

цьому прав свободи совісті, дуже складно.

5. Українське неоязичництво виникло в другій половині ХХ ст.,

характеризується насамперед відродженням інтересу до національних вірувань і

магічних традицій давнього дохристиянського періоду історії України. Сьогодні

статистика нараховує більше одного мільйона послідовників язичництва. Всіх їх

об’єднує інтерес до втраченої рідної релігії, прагнення більш чіткої етнічної

40

самоіндентифікації, усвідомлення необхідності відновлення національної

духовності і повернення до рідних, дохристиянських традицій і цінностей.

Представники цих неокультів вважають, що людина стає особистістю виключно

через відчуття належності до певної національної спільноти. У пошуках своєї

ідентичності людина, якщо вона послідовна, неминуче має відмежуватись від

світових релігій на користь релігії національної. Це призводить до спроб

«націоналізувати» світову релігію, або до пошуків язичницьких коренів і

формування загальнонаціональної релігії на основі язичництва. Засновники

неоязичницьких культів наголошують, що тільки язичницькі дохристиянські

культи є природними для менталітету українця, і намагаються систематизувати,

реформувати їх, пристосувати до сучасних умов.

Неоязичництво поширене в багатьох країнах світу. Серед європейських

держав виділяються Литва, Латвія, також дохристиянські вірування

відроджуються в Англії (друїдизм), Греції, Німеччині(арійський рух), Америці

(рідні американські релігії індійців) тощо. Деякі з таких релігій залишаються

політеїстичними (поклоняються різним богам), інші, модернізуючи язичництво,

сповідують монотеїзм(поклоняються тільки єдиному богу). Неоязичництво

найчастіше охоплює своїм впливом окремих представників національно

орієнтованої інтелігенції, які вбачають у світових релігіях чужу релігію, а процес

відродження язичництва розглядають як основу для відродження духовності

нації. Часто неоязичництво постає як прояв антихристиянських та анти

іудейських настроїв.

В Україні неоязичницькі організації репрезентовані «РУНвірою» (Рідна

Українська Національна Віра), «Рідною Вірою», Ладовірством, Орантійцями,

Собором Рідної віри (Лицарі Сонячного ордену), шанувальники богині Берегині,

“Слов’янською релігійною громадою” та іншими.

6. Езотеричні (містичні), теософські НРТ - належать позавіросповідні

езотеричні об’єднання, теософське, антропософське товариство, Братство

Грааля, послідовники Д.Андреєва, О.Бердника, Агні-Йога, послідовники

Гурджиєва і т.ін. Ці неокульти теж можна трактувати як прояв нової

релігійності, яка є опозицією до офіційної ідеології традиційних релігій. Так,

41

зокрема вчення сучасних езотериків, успадкувавши окультні традиції різних

культур, включили в себе віру в можливість переходу до надприродного, іншого

Світу, який є вищим щаблем на шляху еволюційного розвитку свідомості.

Трансформація сучасної науки відкриває для широкого загалу, охопленого

духовними пошуками, магічні, таємні прийоми спілкування зі Світом.

Послідовники езотеричних неокультів переконані, що існують надзвичайно

глибокі, приховані від пересічної “непосвяченої” людини, позитивні знання про

світобудову. Тому за мету ставиться прояснення природи душі, її системно-

структурні й космічні взаємозв’язки; зв’язки поміж душею та оболонками , які

душа може використати. Серед всесвітньо відомих езотериків є і наші

співвітчизники (Олена Блаватська, подружжя Реріхів).

7. Сатанізм – це напіврелігійний напрямок, який проповідує поклоніння

містичним джерелам зла — демонам, Сатані (Дияволу або Люциферу) тощо. До

цієї групи НРТ належать – “Церква Сатани”, “храм Сета”, “Товариство

Асмодея”, “Слуги Вельзевула”, “Чорне Братерство”, ”Товариство Сатани”,

“Чорне коло” та інші. Нині під назвою “сатаністи” об’єднуються різні за типом і

навіть світоглядно-культовим змістом громади неокульту, який теоретично

сформувався наприкінці ХІХ ст. завдяки Е.Кроулі. На сьогодні весь спектр тих,

хто вшановує демонічні сили настільки строкатий, що дослідники

виокремлюють наступну найзагальнішу класифікацію: - ортодоксальні

дияволопоклонники; - люциферіанці (прометеївці); - реформовані

дияволопоклонники.

Віросповідні догмати і культові дії сатаністів є своєрідним антиподом

християнства, побудовані на запереченні усіх заповідей Біблії. Моральна

програма сатаністів відзначається крайнім егоїзмом, індивідуалізмом, цинізмом,

прагматизмом, що утверджує особистісні пріоритети, зверхність і зневагу до

загальнолюдських цінностей, культ сили. Прихильники Сатани в Україні не

чисельні, організаційно не об’єднані. Вони існують переважно як молодіжні

угрупування з явними музичними (хардроківськими чи трешофільськими)

зацікавленнями та екстремістськими світоглядними пристрастями, які з часом,

при відповідному керівництві, можуть перерости у цілісну структуру.

42

4. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

Головними тенденціями розвитку релiгiйної ситуації в Україні є:

постійне зростання значення релiгiйного фактора у суспільному

житті держави;

збільшення кiлькостi релiгiйних конфесій та громад;

ускладнення міжконфесійних стосунків ( конфлікти на релiгiйному

грунтi );

нерiвномiрнiсть поширення релiгiї на території України;

відродження та посилення церков національних меншин;

поширення нетрадиційних релiгiй та сект.

Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за

останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків,

так і богословів, священнослужителів та парафіян.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну

спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-

церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання

церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо

церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну

самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її

нищення, нівелювання та уніфікування.

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню

реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній

демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес

відродження релігійно-церковного життя.

Релігійна мережа в Україні станом на 1 січня 2014 р. представлена

55 віросповідними напрямами, в межах яких діє 36500 релігійних організацій, в

тому числі 85 центрів та 290 управлінь, 35013 релігійних громад (справами

церкви опікується 30880 священнослужителів), 471 монастир (чернечий послух

несуть 6769 ченців), 360 місій, 80 братств, 201 духовний навчальний заклад

(навчається 1975 слухачів), 12899 недільних шкіл. Зростає видання церковних

друкованих засобів масової інформації, нині їх кількість складає 390 одиниць.

43

Для богослужінь релігійні організації використовують 23495 культових та

пристосованих під молитовні приміщень.

Дослідження темпів зростання кількості церковно-релігійних інституцій

свідчить, що розширення релігійної мережі за останні три роки набуло

усталеного характеру і перебуває у межах 2 %. За цей час мережа релігійних

організацій зросла на 1,8 %.

Аналіз поширення релігійних конфесій, течій і напрямів, кількісних

показників релігійних громад демонструє вирівнювання їх чисельності в різних

регіонах країни. Так, якщо на початок 2009 р. у Західному регіоні (Волинська,

Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська,

Чернівецька області) діяло 11541 первинний осередок віруючих (34,9% від

загальної кількості громад), то на 1 січня 2014 р. – 11937 (або на 3,4 % більше).

У цьому регіоні фактично створена інституційна мережа конфесійно-церковних

організацій достатня для задоволення релігійних потреб віруючих.

Другим за чисельністю релігійних організацій є Центральний

регіон (Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Київська, Кіровоградська,

Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області та м. Київ), де

кількість первинних осередків віруючих проти 12045 на початок 2014 р. зросла

на 7,3 % і становить 12928 парафій, що дорівнює 36,9 % від загальної кількості

релігійних громад.

У Південно-Східному регіоні (Автономна Республіка Крим, Донецька,

Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Харківська,

Херсонська обл. та м. Севастополь) загальна кількість релігійних осередків

складала 9497 одиниць (28,7 % від загального).

Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою

свідчить про домінування в Україні православ’я, до складу якого входить 18279

парафій (52,2 % від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни)

проти 17071 (51,6 %). Водночас, простежується тенденція до зменшення їх

питомої ваги в загальній складовій, а приріст релігійних громад є нижчим

загальнодержавного показника.

44

Найчисельнішою серед православних церков є Українська православна

церква (УПЦ), мережа якої становить 67,5 % православних громад

країни. Переважна більшість – 5833 громади (47,3 %) розміщені в Північно-

Центральному регіоні, де найбільша їх кількість діє у Вінницькій (975) та

Хмельницькій (929) областях. За останні роки кількість релігійних громад УПЦ

збільшилася на 801 одиницю (6,9 %). Керівництво церквою здійснюється

метрополією УПЦ та 46 єпархіальними управліннями. Сьогодні церква

має 12340 парафій (9922 священнослужителя), 191 монастир (4625 ченців), 14

місій, 34 братства, 20 духовних навчальних закладів (4765 слухачів) та 4258

недільних шкіл. Життя і діяльність УПЦ висвітлюють 110 періодичних

релігійних видань.

Українська православна церква – Київського патріархату (УПЦ КП) за

кількістю релігійних громад, що складають її мережу посідає друге місце в

країні після УПЦ. Упродовж останніх трьох років церква розширила мережу в

усіх регіонах країни. Якщо на початок 2009 р. вона нараховувала 4128 парафій

то на 1 січня 2014 р. їх чисельність зросла на 354 одиниці (8,6 %). Найбільша

кількість релігійних громад Київського патріархату діє в Західному регіоні –

1902 (42,4 %) проти 1773 (42,9 %) на початок 2014 р. У Північно-Центральному

регіоні діє 1817 громади (40,5 %), що на 150 більше ніж на початок 2009 р. та

763 (17 %) у південно-східних областях (на 75 більше проти 2009 р.). Упродовж

2009-2014 рр. приріст релігійних громад УПЦ КП склав 354 одиниці або 8,6 %В

структурі церкви діють патріархія, 34 єпархіальних управління, 4482 громади

(3088 священнослужителів), 49 монастирів (175 ченців), 27 місій, 12 братств, 16

духовних навчальних закладів (1136 слухачів) та 1294 недільні школи.

Діяльність церкви висвітлюють 36 періодичних релігійних видань.

Кількість громад Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)

зросла порівняно з початком 2009 р. на 24 одиниці. Найбільше парафій – 827

(68,5 %) діють у західних областях країни. УАПЦ має патріархію, 15

єпархіальних управлінь, 1208 громад (730 священнослужителів), 9 монастирів

(10 ченців), 7 місій, 1 братство, 7 духовних навчальних закладів (154 слухачі) та

312 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 6 періодичних видань.

45

Громади Української греко-католицької церкви (УГКЦ) діють в усіх

регіонах держави. У Західному регіоні України їх нараховується 3419 (92,4 %).

Найбільше – у Львівській (1512), Тернопільській (780) та Івано-Франківській

(660) областях. УГКЦ має в своєму складі 4 митрополії, у структурі яких діють

3 верховноархиєпископських екзархати, 4 архиєпархії та 5

єпархій, 3700 релігійних громад(2545 священнослужителів, в т.ч. 32 іноземця),

117 монастирів (1265 ченців), 24 місії, 2 братства, 16 духовних навчальних

закладів (1389 слухачів). Діяльність церкви висвітлюють 27 періодичних

видань.

За останні роки структура Римсько-католицької церкви (РКЦ) в Україні

набула усталеної форми, а динаміка кількісного розвитку

сповільнилася. Упродовж останніх трьох років кількість громад РКЦ

збільшилась на 11 одиниць. Переважна більшість громад – 497 (54,1 %)

зосереджена у Вінницькій (115), Житомирській (121), Львівській (133),

Хмельницькій (128) областях. У регіональному розрізі найбільша кількість

релігійних громад діє у Північно-Центральному регіоні 421 (45,9 %) проти 405

(44,1 %) та 92 (10,0 %) відповідно, у Західному та Південно-Східному

регіонах. Нині РКЦ має у своєму складі Львівську архидієцезію та 6 дієцезій, 16

чернечих управлінь, 918 громад (608 священнослужителів із них 272 іноземця),

100 монастирів (663 ченці), 41 місію, 4 братства, 8 духовних навчальних

закладів (619 слухачів), 518 недільних шкіл. Життя і діяльність РКЦ

висвітлюють 13 періодичних релігійних видань.

Протестантизм в Україні налічує 10003 релігійні громади, що складає

28,7 % від усієї релігійної мережі. Найбільше серед них релігійних спільнот

євангельських християн-баптистів (2892). Найвпливовішим та найчисельнішим

протестантським згромадженням є Всеукраїнський союз об’єднань

євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ). Церква практично завершила

розбудову мережі. Структура ВСО ЄХБ порівняно з 2009 р. зросла на 24

громади і складає 1 центр, 26 регіональних та обласних управлінських

структур,2574 релігійних громади (3002 священнослужителя в т.ч. 19

іноземців), 95 місій, 2 братства, 41 духовний навчальний заклад (5672 слухачі).

46

Основи віровчення викладаються у 1408 недільних школах. Внутрішнє та

міжнародне життя церковної спільноти висвітлюється у 14 періодичних

релігійних виданнях.

Другою за кількістю громад є спільнота прихильників віровчення

п’ятидесятників, що нараховує 2717 одиниць (27,2 % від загальної кількості

протестантських громад України), що на 205 більше ніж було на початок

2009 р. Найбільшу їх кількість об'єднує Всеукраїнський союз церков християн

віри євангельської – п’ятидесятників (ВСЦ ХВЄП). Упродовж 2009-2014 рр.

кількість громад збільшилася на 67 одиниць. На сьогодні найбільша їх кількість

– 834 (51,4 %) діє в Західному регіоні. Так, у Рівненській області – 259,

Волинській області – 192 та Тернопільській області – 103 громади. У Північно-

Центральному та Південно-Східному регіонах функціонують відповідно 467 та

321 громада ВСЦ ХВЄП. До складу ВСЦ ХВЄП входять – 1 центр, 27 обласних

управлінь, 1622 громади віруючих (2352 священнослужителя із них 11

іноземців), 52 місії, 2 братства, 17 духовних навчальних закладів (971 слухач),

1045 недільних шкіл. Питання розвитку церкви, її релігійне життя висвітлюють

24 періодичних видання.

Серед протестантських деномінацій зростає кількість громад Української

уніонної конференції церкви адвентистів сьомого дня (АСД). Найбільша

кількість громад – 492 (44,5 %) зосереджена у Північно-Центральному регіоні.

У Західному та Південно-Східному регіонах кількість громад практично рівна і

становить, відповідно 307 та 306 одиниць. На сьогодні мережа громад АСД

збільшилась (на 18 громад) лише в 4 областях України (Львівська, Рівненська,

Луганська, Чернігівська) і має у своєму складі, 1 центр, 9 регіональних

управлінь, 1062 громади (1180 священнослужителів), 3 місії, 1 братство, 4

духовні навчальні заклади (510 слухачів), 722 недільні школи. Внутрішнє та

міжнародне церковне життя висвітлюють 10 періодичних видань.

Релігійна мережа Свідків Єгови зменшилась на 10 одиниць порівняно з

2009 р. за рахунок релігійних громад, які припинили свою діяльність як

юридична особа. Водночас було зареєстровано статут лише 1 громади (Сумська

47

область). На цей час релігійна мережа нараховує 1 центр та 1096 первинних

організацій (1902 священнослужителя, в т.ч. 20 іноземців).

Новітні для України релігійні організації, а саме: Церква Христа (115

громад), Новоапостольська церква (58), Пресвітеріанська церква (72), Церква

Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) (50), Українська лютеранська

церква (41), релігійні організації Рідної української національної віри (59), інші

релігійні організації язичників (63), буддисти (57), Товариство свідомості

Крішни (40) мають незначну кількість громад і суттєво не впливають на

релігійну ситуацію в країні.

Релігійні організації харизматичних церков функціонують у всіх областях

країни. Найбільше – 683 (49,6 % від їх загальної кількості) у Південно-

Східному регіоні, зокрема у Донецькій області – 208 (15,1 %). У Північно-

Центральному регіоні – 554 (40,2 %), у Західному – 140 (10,2 %). Загалом їх діє

1377 (13,8 % від загальної кількості протестантських громад України), що на

105 більше ніж було на початок 2009 р.

Слід зазначити, що 1701 релігійний осередок репрезентує етноконфесійні

утворення. Найбільшу частину з них складають прихильники ісламу,

чисельність яких за останні три роки зросла на 72 одиниці. Переважна

більшість громад – 1151 (95,4 %) діють в Південно-східному регіоні, зокрема, в

Автономній Республіці Крим – 998 (82,7 %), у Північно-Центральному регіоні –

51 (4,1 %), у Західному регіоні – 5 осередків. Загалом у мусульманському

сегменті функціонують 8 релігійних центрів та управлінь,1207 релігійних

громад (544 священнослужителя, в т.ч. 46 іноземців), 8 духовних навчальних

закладів (311 слухачів).

Кількість іудейських громад порівняно з 2009 р. зросла на 14 одиниць,

найбільше їх діє у Північно-Центральному регіоні 142 (50,3 %), у Південно-

Східному 95 (33,7 %). Іудаїзм представлений 4 релігійними центрами

та 279 громадами (172 священнослужителя, в т. ч. 77 іноземців), 4 місіями та 7

духовними навчальними закладами (213 слухачів).

У складі Закарпатської (Угорської) реформатської церкви діє 114 громад

(78 священнослужителів, в т. ч. 11 іноземців), з яких 113 функціонує у

48

Закарпатській області. Німецька євангелічно-лютеранська церква нараховує 1

центр і 41 громаду (32 священнослужителя, в т. ч. 11 іноземців). У

складі Вірменської апостольської церкви нараховується 28 громад (20

священнослужителів, в т. ч. 12 іноземців), які діють у 15 областях, м. Києві та

м. Севастополі.

Функціонують також поодинокі етноконфесійні громади чехів, готів,

корейців, шведів, а в Автономній Республіці Крим – караїмів та кримчаків, в

Херсонській та Запорізькій областях – менонітів.

Найбільша частка релігійних організацій національних меншин 1038

(61 %) зосереджена в Автономній Республіці Крим. В регіональному розрізі

найбільшим приростом релігійних громад національних меншин

характеризується Південно-Східний регіон (77,3 % від загальної мережі).

Релігійні громади всіх церков, конфесій, напрямків і течій обслуговують

30880 священнослужителів, при цьому рівень забезпеченості становить 88,2

відсотки. Зокрема громадами УПЦ опікується 9922 священнослужителя

(забезпеченість релігійних громад складає 80,4 %), УПЦ КП – 4482 (68,9

відсот), УАПЦ – 1208 (60,4), УГКЦ – 3700 (68,8), РКЦ – 918 (66,2), ВСО ЄХБ –

2574 (116,6), ВСЦ ХВЄ – 1622 (145), АСД – 1062 (111,1). Повністю забезпечені

священнослужителями громади п'ятидесятників, баптистів та адвентистів

сьомого дня. Актуальною залишається проблема підготовки священицьких

кадрів в Римсько-католицькій церкві, в якій 44,7 % є іноземцями (272 особи).

Станом на 1 січня 2014 р. релігійні організації використовують 23495

культових та пристосованих під молитовні будівель.

Відповідно до звернень віруючих, у 2011 р. передано у власність

(користування) релігійним організаціям 234 культові та пристосовані під

молитовні приміщення. За допомогою органів місцевої виконавчої влади,

органів місцевого самоврядування та залучення позабюджетних коштів

впродовж 2011 р. збудовано 300 культових споруд. Провідними релігійними

організаціями впродовж року збудовано: УПЦ – 138, УГКЦ – 72, УПЦ КП – 39,

ВСО ЄХБ – 5, Союзом церков ХВЄП – 6, УАПЦ – 8 культових будівель. В

стадії будівництва знаходиться 2399 культових об’єктів. Водночас релігійні

49

організації користуються 6791орендованими та 971 колишніми некультовими

церковними будівлями.

Рівень забезпеченості релігійних організацій молитовними приміщеннями

становить 66,1 %, в т.ч. Закарпатська (угорська) реформатська церква

забезпечена на – 93, УПЦ – 84,6, РКЦ - на 90,4, УГКЦ – 76,9, Церква АСД –

64,3, ВСО ЄХБ – 68,5, Союз церков ХВЄП - 64,7, УПЦ КП – 64,5, УАПЦ – 59,7,

іудейські організації – 48,2, мусульмани – на 26,7 %

В почергове користування релігійним громадам передано 338 культових

будівель.

Таким чином, на сьогодні утворено мережу релігійних організацій

достатню для задоволення релігійних потреб віруючих. Динаміка зростання

інституційної мережі свідчить про вичерпність екстенсивного розвитку

релігійного середовища. Випереджаючими темпами, порівняно з традиційними

церквами, зростає кількість протестантських та неорелігійних організацій,

водночас зберігається історично-притаманне домінування православ’я.

Висновки

Отже, одним із історичних типів у структурі релігій сучасного світу є

національні релігії, які відображали процес формування народностей, а згодом

націй. У своїй еволюції національні релігії проминули ряд етапів – від ранніх

національних релігій до пізніх. В історії культури національні релігії не лише

сприяли формуванню єдності народності, а й були могутнім чинником духовної

інтеграції різноманітних етнічних груп, консолідації народів або націй,

збереження самобутності національних культур або звичаїв, підтримки

національних потреб того чи іншого етносу.

Світові релігії в процесі свого історичного розвитку подолали

етнонаціональні межі і стали відкритими для всіх. Будучи історично

пов’язаними з національними, світові релігії відрізняються від них своєю

міжетнічністю, космополітизмом, оскільки виступали об’єднавчими силами

багатонаціональних імперій. Одна з найхарактерніших прикмет –

проголошення рівності перед Богом, гарантування спасіння всім, незалежно від

50

етнічної належності, соціального стану, їх засновники постають як спасителі

усього людства. Критерієм визнання релігій світовими є не чисельність осіб, що

сповідують їх, не масштаб території поширення, а їх відкритість щодо людей

усього світу. Головними рисами світових релігій є: виникнення у зв’язку з

радикальними історичними змінами; космополітичний, пропагандистський

характер, орієнтація на всіх людей; відмова від специфічної обрядовості, яка

розмежовує людей різних національностей; велика роль у їх становленні

засновника або групи засновників; відображення способу життя великих

регіонів, різних станів, каст, народностей, націй; чітко виражений прозелітизм

(новонавернений).

Характерною ознакою другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст. стала

поява та бурхливий розвиток новітніх релігійних рухів. Це об’єктивне явище

було зумовлене реакцією частини соціуму на результати науково-технічної

революції, що в свою чергу призвело до руйнації та трансформації світоглядних

парадигм, життєвих пріоритетів, ідеалів, ціннісних і нормативних систем,

яскраво проявилось у своєрідному духовному бунтарстві, позначилось на кризі

традиційних церков і релігійних вірувань.

51