ЧЕТВЕР, 30�СЕРПНЯ�2012�РОКУ ЦІНА ДОГОВІРНА №155 (4799)

4 8 2 0 1 0 3 0 8 0 0 3 9

USD 799.3000     EUR 1002.9616      RUB 2.4964     /    AU 132963.56      AG 2462.64      PT 121733.39       PD 51394.99

ГАЗЕТА ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИЗАСНОВАНА В 1990 РОЦІ www.ukurier.gov.ua

КУРСИ�ВАЛЮТ/БАНКІВСЬКІ�МЕТАЛИ��встановлені�Національним�банком�України з�29�серпня�2012�рокуза 100 доларів США за 100 євро за 10 рублів за 10 тройських унцій

СПЕЦІАЛ

ЬНИЙ

ВИПУСК

На що очікуватиукраїнському глядачеві?

У нОМЕРІ:

Фот

о з

сайт

у gu

y.co

m

КУЛЬТУРА. Відомі діячі вітчизняногокінематографа і театру розмірковують про сьогодення і майбутнє галузі

Міністр Михайло Кулиняк: Модернізацію музейної галузі Міністерство культури вважає першочерговим завданням 2Богдан Ступка все життя був містично пов’язаний з двома філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком 4Голова Держкіно Катерина Копилова: «Головна ознака змін у нашому кінематографі — увага держави до галузі» 5

«Київ модерн-театр» Раду Поклітару — один з найбільш гастролюючих та титулованих балетів країни 7Режисер Володимир Петрів: «На 12 тисячах квадратних метрів театру мені болить кожен цвях» 9Лариса Кадочникова грає свої омріяні ролі ще й олівцем і пензлем 10

На що очікуватиукраїнському глядачеві?

КУЛЬТУРА. Відомі діячі вітчизняногокінематографа і театру розмірковують про сьогодення і майбутнє галузі

www.ukurier.gov.ua урядовий кур’єр2

АКТУАЛЬНО

Головна проблема му-зейної сфери в сучасній

Україні полягає в тому, щодержавні та комунальнімузейні заклади, а такожпроцеси, які забезпечуютьїхню роботу (зокрема рес-таврація, підготовка кад-рів, нормативно-методич-ний супровід), багато в чо-му продовжують рухатисяза пострадянською інерці-єю. Водночас ситуація на-вколо музеїв кардинальнозмінилася. Середовище, вякому діють музеї, сталоконкурентним. З’явилисянові гравці, що змагаютьсяза увагу публіки. Виниклисуспільні відносини, якихраніше не було. Зміниласяроль держави, яка не пре-тендує на тотальний кон-троль за всіма аспектамимузейної роботи. Змінили-ся можливості держави,виникла потреба залучатипозабюджетні ресурси.

Зміни диктуєсучасність

Тому наше завдання сьо-годні — створити умовидля розвитку музейної га-лузі відповідно до викликівсучасності та тенденційрозвитку музейної роботиу майбутньому. Музеї по-винні залишатися актуаль-ними, впливовими у світі,який постійно змінюється.

Міністерство культурирозробляє комплекс захо-дів, спрямованих на модер-нізацію музейної системинашої держави. Існує двіважливі відмінності цієї ро-боти порівняно з тим, щоробилося в попередні роки:вона торкатиметься нетільки мережі державнихта комунальних музейнихзакладів, а й всієї сукуп-ності відносин у сфері збе-реження, вивчення, попу-ляризації музейних зіб-рань, у яких задіяні нетільки власне музеї, а й до-тичні державні, громадськіта комерційні інституції;буде якісно підвищено рольсуспільства і суспільних ін-ституцій у музейній справі.Всю роботу Мінкультурипроводитиме в тісній спів-праці з музейною спільно-тою, громадськими музей-ними організаціями.

Перші кроки в цьому на-прямку ми зробили півро-ку тому — після завершен-ня реорганізації відомствата переведення у підпо-рядкування міністерстванизки заповідників.

Відповідно до Закону«Про музеї та музейнусправу» при Мінкультуристворено Музейну раду.Ми розраховуємо на те, що

цей орган буде дієвим ізайматиметься не тількистратегічними, а й при-кладними питаннями роз-витку музейної системи.Також очікуємо ініціативиз боку музейної спільноти.

Нині на порядку денномустоять такі питання: підго-товка експертів для митноїслужби з метою недопу-щення порушень законо-давства у сфері ввезеннята вивезення культурнихцінностей; посилення кон-

тролю за обігом та викорис-танням детекторів металудля посилення боротьби зтак званими «чорними ар-хеологами», які знищуютьпам’ятки. Це буде спільнаробота з Інститутом архео-логії Національної академіїнаук та іншими відомства-ми. Пропозиції щодо впо-рядкування використанняв Україні детекторів мета-лу вже підготовлені.

Сьогодні ми маємо кількарезультатів своєї піврічноїроботи: впродовж грудня2011 року — лютого 2012року спільно з Національ-ним інститутом стратегіч-них досліджень проведенонизку досліджень, «круг-

лих столів» з музейнимифахівцями. Визначено го-ловні завдання і проблеми,які стоять перед музейноюсистемою.

Керуючись рекоменда-ціями музейної спільноти,на базі Українського цен-тру культурних дослід-жень розпочалося ство-рення Національного цен-тру музейної справи, якийздійснюватиме постійнийнормативний та науково-методичний супровід му-зейної роботи. Формаль-ності ще тривають, алегрупа фахівців уже зібранаі працює.

Основніорієнтири — в програмнихдокументах

Відповідно до пропозиціймузейних фахівців мініс-терство розпочало розроб-ку Державної цільової

програми розвитку музей-ної справи на період до2018 року. В цьому доку-менті будуть закладені го-ловні кроки, спрямовані намодернізацію музейноїсистеми.

Серед ключових аспек-тів, на які спрямовувати-муться зусилля, зокремапередбачено перехід донормативної бази прямоїдії. Тобто ухвалені рішен-ня, передусім закони, од-разу повинні впливати наситуацію. Нині підзаконніакти, якими фактично за-безпечується реалізаціяположень законодавства,можуть не ухвалюватисяроками. Відповідно, закони

приймаються в одних умо-вах, а починають діяти вінших, що знижує їхнюефективність.

Не менш нагальне зав-дання — розблокуваннянедержавних джерел роз-витку музейної справи.Держава має забезпечитистимули для громадськихта комерційних інституцій,щоб залучити їхні ресурсидля підтримки музеїв. Цестосується не тільки спон-сорства і меценатства, а йроботи з приватними ко-лекціонерами, установами,що зберігають недержавнучастину Музейного фонду,волонтерами, мережами«Друзів музеїв», туристич-ною галуззю тощо. Потріб-но створити стимули і длясамих музеїв, щоб вони ак-тивніше працювали над за-лученням позабюджетнихресурсів.

Окремим рядком будепередбачено державнупідтримку музейних про-

ектів на конкурсних заса-дах шляхом надання гран-тів. Це стосується і вистав-кових, і видавничих, і на-укових проектів.

Слід також відзначитикілька конкретних момен-тів розробки Державної ці-льової програми.

На сьогодні відповідно доЗакону «Про державні ці-льові програми» підготов-лено проект Концепції дер-жавної цільової програмирозвитку музейної справина період до 2018 року. Цейзагальний документ, де за-значені основні орієнтирипрограми, створений упроцесі консультацій з му-зейними фахівцями з ура-

хуванням пропозицій, якібули зібрані під час спіль-ної роботи з Національнимінститутом стратегічнихдосліджень.

З початку вересня цьогороку розпочинається ґрун-товне дослідження станумузейної системи. Фактич-но вперше за роки неза-лежності буде вивченоввесь спектр музейної про-блематики у масштабахкраїни. Всі музеї до район-ного рівня отримають від-повідну анкету. Дослід-ження триватиме два міся-ці, зібрану інформацію бу-де покладено в основу до-кладного проекту Держав-ної програми, в якому вжепотрібно зазначати конк-ретні заходи і цифри.

Серед головних пріори-тетів, на які буде спрямо-вано Державну цільовупрограму в наступні п’ятьроків, відзначу такі:

— захист майнових ком-плексів музейних установ,

розв’язання проблем з на-лежним оформленняммайнових прав на земельніділянки та приміщення.Фактично музеї часто ста-ють об’єктами зазіхань різ-них ділків (як наслідок —тривалі судові процеси).Також є питання до місце-вої влади, яка не завждисприяє музеям в офор-мленні документів;

— поліпшення умов збе-рігання музейних зібрань.Цей блок стосується і за-гального стану приміщень, ізабезпечення систем охо-рони, і конкретно — стануфондосховищ, встановлен-ня відповідного обладнаннядля підтримки температур-

но-вологісного режиму, бо-ротьби з ураженнями тощо;

— розвиток реставрацій-ної галузі. Зокрема перед-бачається забезпечити но-вим приміщенням Націо-нальний науково-дослід-ний реставраційний центр,зміцнити його регіональніфілії за рахунок закупівлісучасного обладнання тареактивів; створити систе-му підготовки реставрато-рів в Україні, розширитиспівпрацю із зарубіжнимипартнерами у тих питан-нях, які ми не можемо ви-рішити самостійно;

— підготовка кадрів длямузеїв (щоб не відбулосярізкої зміни поколінь,внаслідок чого може бутивтрачено накопичені знан-ня і досвід);

— упровадження елек-тронного обліку музейнихпам’яток (встановленнядержавних стандартів об-ліку, комплектування му-зеїв технічними засобамита програмним забезпечен-ням);

— активізація обмінувиставками між музеямирізних регіонів. Це важли-вий пріоритет в контекстіпопуляризації музейної іс-торико-культурної спад-щини і підвищення обізна-ності жителів різних регіо-нів про культурне різнома-ніття країни;

— створення циклу на-уково-методичних, презен-таційних галузевих заходів.Зокрема планується регу-лярно (трирічний цикл)проводити всеукраїнськиймузейний фестиваль, фес-тиваль дитячих музейнихпрограм, виставку музей-ного обладнання, технічногота інформаційного забезпе-чення. Поряд з цим буде за-проваджено систему що-річних конференцій і семі-нарів з окремих аспектівмузейної діяльності: фон-дово-облікової роботи, рес-тавраційної справи, роботиз публікою тощо;

— розвиток музейної ме-режі. Це стосується, зокре-ма, активізації роботи на-уково-технічних та при-родничих музеїв, створен-ня нових музеїв;

— підвищення статусумузейної професії (у томучислі і за рахунок покра-щення державного фінан-сування та підвищення за-робітної плати музейнихфахівців).

Важливою подією у вирі-шенні питання консоліда-ції музейного середовищамає стати Національниймузейний форум України,запланований на 13 грудняцього року.

Користуючись нагодою,хочу проінформувати на-ших читачів, що важливимпроривом щодо міжнарод-ного позиціонування укра-їнської культурної спад-щини має стати моногра-фічна виставка видатногоукраїнського скульптораепохи бароко Іоанна-Геор-га Пінзеля в найбільшомумузеї світу — Луврі. Вис-тавка триватиме з 21 лис-топада цього року до 28лютого 2013-го.

Міністр культури Михайло КУЛИНЯК

Держава захистить майнові комплекси музеївПРІОРИТЕТ. Модернізацію музейної галузі Міністерство культуривважає першочерговим завданням

ЖИТОМИР

ЛЬВІВ

ТЕРНОПІЛЬХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

ЧЕРНІВЦІ

УЖГОРОД

ХАРКІВ

ДОНЕЦЬК

ЛУГАНСЬК

ЗАПОРІЖЖЯ

ОДЕСА

СІМФЕРОПОЛЬ

КІРОВОГРАД

СУМИ

ЧЕРНІГІВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

ЛУЦЬКРІВНЕ

КИЇВ

На сьогоднішній день музейна система України — це:

За даними Міністерства культури

Інф

огра

фік

а «У

К»

приватні колекціонерита антикварний ринок тощо

р ц

ЧЕРНІГЕРН ГІВ

близько 600 державнихта комунальнихмузейних закладів,які підпорядкованірізним відомствам(окрім Міністерствакультури, це міністерстваосвіти, оборони, охорони здоров’я,внутрішніх справ тощо)

понад 4000 шкільних музеїв

понад 1000 музеїву складі підприємств,установ, організацій,де зберігаються предметидержавної частиниМузейного фонду

десятки приватнихзакладів, більшість з яких не зареєстрованіяк музеї, а діють у різнихгосподарських формах

понад 20 млнвідвідувачів на рік

понад 12 млнодиниць зберігання

тисячі людей,які працюють у музеях

галузева нормативнабаза, наука та освіта

сотні майнових комплексів (зокрема будівель,земельних ділянок)

сукупністьміжнародних зв’язків

супутні індустрії —сувенірна продукція,туристичний бізнес,поліграфія тощо

СЦЕНАwww.ukurier.gov.ua30 серпня 2012 року, четвер, № 155 3

Лариса ТАРАСЕНКО для «Урядового кур’єра»

Минулого сезону репертуартеатру поповнився кількома

виставами, дві з яких створені івиконані вперше у світі: це бале-ти «Каприси» і «Перехрестя».Перший поставив відомий укра-їнський балетмейстер ВікторЛитвинов у декораціях Марії Ле-витської на музику 24 каприсівНіколо Паганіні, майстерно і ви-шукано оркестрованих компози-тором і нині художнім керівникомтеатру Мирославом Скориком.Це філософська притча про тер-нистий творчий шлях митцякрізь нерозуміння, зневагу, ви-сміювання — до визнання і слави,але зазвичай посмертної. Щебільш філософсько-узагальнюю-чим вийшов у Раду Поклітару ба-лет-триптих «Перехрестя», по-ставлений силами колективу«Київ Модерн-балет» теж, до ре-чі, на музику Мирослава Скорика— його концертів для скрипки зоркестром. За фантазією хореог-рафа й дивовижною надсучасноюсценографією Олександра Друга-нова глядачів запрошують дороздумів про Людину і Людство,про Життя як явище конкретне,так і в масштабі Всесвіту.

«Клас-концерт»від Дениса Матвієнка

Шанувальники балету отрима-ли ще один подарунок: за участіпродюсерського центру «Софіт»і фонду Дениса Матвієнка, всес-вітньо відомого танцівника, а ни-ні керівника балету Національноїопери, було поставлено два одно-актних балети: «Клас-концерт» і«Radio & Juliet». Майже сорокроків тому київська балетна тру-па вперше звернулася до поста-новки «Клас-концерту» на музи-ку Дмитра Шостаковича, Олек-сандра Глазунова, Антона Рубін-штейна, Анатолія Лядова в му-зичній композиції ОлександраЦейтліна. Цікаво, що ті, хто со-

рок років тому танцював у виста-ві, працювали над його постанов-кою як балетмейстери-репетито-ри, а це Алла Лагода, МиколаПрядченко, Людмила Сморгачо-ва, Раїса Хилько. Публіка дужетепло прийняла цей театралізо-ваний балетний урок, який пере-творився на справжнє свято ба-лету. «Radio & Juliet» теж невперше з’явився на нашій сцені,але знайомство з ним відбулосяспочатку у виконанні артистівМаріборського театру (Словенія).І ось Денис Матвієнко запросивпостановника, відомого у Європіхореографа Едварда Клюга, абивін поставив цей сучасний балетсилами артистів київської трупи.За зізнанням самого хореографа,наші солісти, хоч і дуже рідко ви-конують модерн, перевершили

всі сподівання. До речі, вже 11 ве-ресня можна буде переглянутиобидві вистави.

Наймасштабнішою постанов-кою театру стала прем’єра опериДжузеппе Верді «Дон Карлос» —великого історичного полотна,яке вимагає повної концентраціївсіх творчих сил колективу. По-становники вистави — диригентМикола Дядюра, режисер Ана-толій Солов’яненко, художникМарія Левитська, хормейстерБогдан Пліш разом з виконавця-ми — солістами, хором і міман-сом — зробили все, аби цей ос-танній шедевр великого італійцяВерді, 200-річний ювілей якогонаступного року святкуватимевесь музичний світ, став окрасоюрепертуару Національної опери,особливо з огляду на те, що «Дон

Карлос» поряд з іншими поста-новками опер Верді уможливитьнаступного, ювілейного сезонувлаштувати масштабний верді-ївський фестиваль.

Тепер «НаталкаПолтавка» у двох діях

Під саму завісу сезону на судпубліки винесли ще однупрем’єру — давно обіцяну новупостановку «Наталки Полтавки»Миколи Лисенка, 170-річчя яко-го відзначалося минулого сезону.Нову музичну редакцію зробивМирослав Скорик, режисер Ана-толій Солов’яненко скоротив ідинамізував сценічне дійство —тепер вистава у двох діях. Шляхцієї вистави тільки починається,ближче знайомство з нею гляда-

ча відбудеться саме в наступно-му сезоні, який ось-ось розпоч-неться.

Що стосується майбутніх по-становок Національної опери, тона листопад запланована новапостановка балету «Баядерка»Людвіга Мінкуса. Для її здійс-нення запрошено видатну бале-рину і хореографа Наталію Ма-карову, яка 1974 року дебютува-ла як хореограф власною версієюакту «Тіні», а 1980-го поставилаповністю весь балет для Амери-канського театру балету. Худож-ником постановки запрошено ві-домого театрального художникаіз Санкт-Петербурга ОлександраОкунєва, який неодноразовоспівпрацював з Національноюоперою України.

Щойно закінчиться відпустка,солісти опери візьмуться до ро-боти над «Казкою про царя Сал-тана» Миколи Римського-Корса-кова. Востаннє оперу ставилитут у 1949 році диригент Веніа-мін Тольба і режисер МихайлоСтефанович. Нині чудова музич-на казка повертається на нашусцену зусиллями постановочноїкоманди в особі диригента Мико-ли Дядюри, режисера АнатоліяСолов’яненка, художника МаріїЛевитської.

Результату слід чекати в лю-тому наступного року.

На квітень запланована ще од-на балетна прем’єра, але поки небуде підписано контракт, ДенисМатвієнко не ладен озвучуватисвої наміри. Тож залишаєтьсямісце для сюрпризів. Будуть і но-винки, й улюблені вистави, і ці-каві гості, першою з яких станеприма-балерина російського ба-лету Уляна Лопаткіна, яка разомз іншими зірками виступить 27вересня в концерті, присвячено-му Анні Павловій. 25 вересня га-ла-концертом театр відзначить80-річний ювілей видатного ук-раїнського тенора Анатолія Бо-рисовича Солов’яненка, ім’я яко-го було і залишається візитноюкарткою Національної опери.

Лесь ТАНЮК, голова Національної спілки

театральних діячів України

Однією фарбою театральноїкартини не намалюєш — це

радше хроніка піднесень і спадів,де, як у драматургії, кожна новакартина заперечує попередню.Що, власне, і є стрижнем драми,у нашому випадку — україн-ського театрального поступу до-би Незалежності.

Не підмінюватикультурунизькопробнимрелаксом

На першому етапі, здавалося б,катастрофічному для культури,ми в Україні не закрили жодноготеатру (для порівняння: в Росіїбуло закрито понад триста!). На-впаки — розпочався процес на-родження театральних студій, іна початок 1992 року їх було вжепонад 120. Зазвучали імена Ан-дрія Жолдака, Валерія Більчен-ка, Віталія Малахова, Олега Ліп-цина, Володимира Кучинського.Народжувалася нова мова теат-ру. На жаль, більшість із цих мит-ців, не маючи підтримки в Украї-ні, змушені були емігрувати.

У Харкові прогримів на весьсвіт міжнародний фестиваль«Березіль-1993», влаштованийСпілкою театральних діячів Ук-

раїни за сприяння Академії наукта харківської влади. У цьомуфорумі, який відбувся під знакомЛеся Курбаса, взяли участь те-атри всіх континентів, напрямківта мистецьких шкіл. На жаль, та-кого фестивалю (якщо не раху-вати кількох малоформатних з«Березіля» під керунком СергіяПроскурні) ми в Україні більшене мали: при тому, що на нашихтеатральних теренах щорічновідбувається до двадцяти фести-валів — від «Січеславни» наДніпропетровщині до «ЗолотогоЛева» у Львові, від «МельпомениТаврії» у Херсоні до «Тернопіль-ських театральних вечорів»; щофестивальними столицями сталиЯлта і Луцьк, Одеса й Харків,Чернігів і Житомир, Донецьк таІвано-Франківськ, і навіть мала йнепомітна в минулому театраль-на Біла Церква. Закрито було йпопулярний «ГогольФест» ВладаТроїцького.

Але, здається, сьогодні нашіурядовці вже стратегічно дозрі-ли до державної ініціації щодовеликого Міжнародного теат-рального фестивалю в Україні —візитної картки нашої держави.Принаймні на пропозицію нашоїспілки Міністерство культуривідгукнулося схвально… Дай, Бо-же, нашому теляті вовка з’їсти…

Високою оцінкою діяльностіспілок стало надання їм статусунаціональних, що підтримало їхматеріально. На жаль, попри

суттєве збільшення фронту мис-тецьких робіт, держава упро-довж останніх років щорічнозменшує фінансову підтримкукультури, зокрема театрів, зде-більшого ігноруючи їхні статуси(національних, академічних об-ласного підпорядкування чи му-ніципальних). Закони про теат-ральну справу, про гастрольнудіяльність, про захист прав чле-нів творчих спілок не виконують-ся, що посилює ентропію студій-ного руху, змушує театри до без-пардонного заробітчанства (звіс-но, за рахунок зниження якостівистав і смакових категорій). За-лишковий принцип фінансуван-ня культури і мистецтва в Украї-ні загрожує підміною культурина низькопробний релакс. У бага-тьох із нас складається вражен-ня, що хтось зацікавлений у за-гибелі української національноїкультури і планомірно винищуєнайкреативніші її прояви.

«Наше все одноколись буде зверху»

Безумовно, винен і сам театр —ми рідко бачимо на його сценахвистави стратегічного значення,як-от «УБН» у заньківчан у по-становці Федора Стригуна чи«Солодка Даруся» або «Нація» заМарією Матіос у постановці Рос-тислава Держипільського. Упро-довж доби української незалеж-ності смолоскип високої культури

високо тримали, не дозволяючиприпалювати від нього цигарок,Богдан Ступка, Михайло Резніко-вич, Федір Стригун, Едуард Мит-ницький, Марко Бровун та Ми-хайло Форгель, Данило Поштарукі Білял Білялов, Юрій Чайка таОлександр Книга. Упевнено пішладалі нова генерація — Юрій Оди-нокий, Дмитро Лазорко, Станіс-лав Мойсеєв, Дмитро Богомазов,Андрій Білоус, Степан Пасічник.

У ХХІ столітті театр не може іс-нувати без потужного театрознав-ства й аналітичної критики. В Ук-раїні найвидатніші майстри теат-ральної думки об’єднані навколоНаціонального центру театрально-го мистецтва імені Леся Курбаса начолі з академіком Неллі Корнієнко.

Про цей центр слід сказати ок-ремо. Сьогодні він уже здобув між-народне визнання — всупереч ба-гатьом з тих, хто намагався йогозліквідувати (про постійний рекеті пристрасті навколо нього теат-ральна громадськість, в тому числісвітова, начувані). Центр співпра-цює з 25 країнами світу. Далеко замежами України відомі його екс-периментальні вистави, майстер-класи, літні школи, діяльність уцарині драматургії, праці, присвя-чені теорії й практиці Леся Курба-са, а головне — роботи в галузі не-традиційного театрознавства й ви-сокої мистецької теорії, відкриттяв площині синергетики художньоїкультури, унікальні збірники цен-тру «Курбасівські читання».

2012 рік знаменний для театруяк 125-річчя з дня народженняЛеся Курбаса. Це обумовило, зодного боку, посилені вимоги дорівня театральних вистав Украї-ни. З другого — під знаком юві-лею вперше в незалежній Украї-ні за ініціативи Національноїспілки театральних діячів Украї-ни та Центру Леся Курбаса від-бувся мегапроект: міжнароднаконференція в Києві «Курбас усвітовому контексті», театраль-ний фестиваль молодої режису-ри (Біла Церква), мультимедій-ний проект «Курбас у Києві»,трирічний огляд молодої драма-тургії, режисури, сценографії,критики — із завершенням уМолдові на Міжнародному фес-тивалі країн СНД, Грузії та Бал-тії. Це спричинило новий витокзацікавленості Україною у світіяк театральною державою.

На жаль, «нема пророка у влас-ній батьківщині» — вітчизнянечиновництво цього не осягає, сві-това культура не є його сильниммісцем… Але всупереч цьому, до-лаючи всі перепони, Центр ЛесяКурбаса як єдина інноваційна ус-танова нового типу в театральнійсфері та всі ми, небайдужі до ук-раїнського завтра, продовжувати-мемо свою мистецьку стратегію наінтеграцію науки і культури Ук-раїни у світовий контекст. Може, іпро це колись думав Лесь Курбас,говорячи, що колись «наше все од-но буде зверху».

Щоб нашим театром цікавилися за кордономНАГАЛЬНО. Час інтегрувати мистецькі надбання у світовий контекст

«Каприси» і «Перехрестя»виконані вперше у світі

ПОЧАТОК. Свій 145-й сезон Національна опера традиційновідкриє твором Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий»

Фот

о з

архі

ву Н

аціо

наль

ної о

пери

www.ukurier.gov.ua урядовий кур’єр4

пам’ятаємо

Богдане Сильвестрови-чу, невже ніколи не хоті-лося щось поставити?— Хотів. Брався. Була однарепетиція, і я зрозумів: зате, чого не вмієш робити, —не берись. Це все-таки немоя професія. Не хочу по-повнювати когорту бездар-них режисерів. Їх і так ба-гато.

Є така усталена думка,що театром має керуватирежисер?— Важко сказати. Але ко-ли ставиш вистави, то ніко-ли не пустиш у цей театрталановитішого за себе ре-жисера. А я не ставлю ізовсім не заздрю режисе-рам, тому можу запрошу-вати на постановки найта-лановитіших. Світовапрактика підказує, що ке-рівниками театрів можутьбути і критики, і драматур-ги, і актори...

У своїй творчості ви«зустрічалися» зі Сково-родою. Що він для вас зна-чить?— Я взагалі люблю цьогофілософа. Такого, як він, небуло ні в Росії, ні в Україні.Ми його, на жаль, зовсім невивчаємо. Якось я сидів укафе з одним американ-ським диригентом Роджер-сом. Він розпитував про на-ших композиторів, їхні тво-ри. Говорили про театр,мистецтво, фільми. А застоликом поряд сиділи на-ші депутати. І там такі роз-мови: «Алло, ти що, хто жвідмовиться від такої поса-ди, як міністр?» Мені такстало прикро за усіх справ-ді талановитих людей тут. Ія кажу Роджерсові: «Ба-чиш, тільки хтось з Украї-ни поїде в якусь Європу чиАмерику — і одразу про-звучить там. Наприклад,Бені Гутман — найкращийкларнетист світу. Я сюди зіЛьвова їздив на його гас-трольні концерти. А його

батьки з Білої Церкви виї-хали в Америку. БатькоДастіна Хоффмана з Киє-ва. Мама Сільвестра Стал-лоне з Одеси. Навіть і меневже причепили до родича.Ви не читали? Якесь ви-дання написало, що я дядь-ко Сталлоне». А мені Род-жерс каже: «А я й не знав,що стільки знаменитостейподарувала ваша земля».

Почали з ним згадуватинашого геніального дири-гента, мого земляка Степа-на Турчака. А тітка мояОлександра Сергіївна Ви-шневич була головнимконцерт мейстером київ-ської опери, коли він тампрацював. Дядько моєї ма-тері, родом з Куликова, ди-ректор гімназії, одруживсяна рідній сестрі КирилаСтеценка, яка походила ізсела Квітки Черкаської об-ласті. Де Галичина, а де се-ло Квітки? Я не знав, менімама якось розказала. Вінписав п’єси. Звали йогоПетро Крупник, бо моя ма-ма з родини Крупників.Моя тітка — актриса Оле-на Крупник, за чоловікомГригорович. А сам він —брат знаменитого балет-мейстера Григоровича. Осьтакий Ступка з Куликова.

П’єса Івана Франка«Украдене щастя» вжебільш як 60 років у репер-туарі театру його імені.Багато поколінь великихартистів грали в ній. В ос-танній постановці граєте йви. У чому феномен того,що деякі твори і ролі жи-вуть довго?— Так, вистава йде вжедуже давно. По-перше, во-на психологічна, написанав стилі Ібсена і Чехова. Так,наприклад, у кінці першоїдії чехівської «Чайки» Ма-ша сидить у тиші й самасобі говорить: «Тихий ан-гел прилетел». А в кінціпершої дії «Украденогощастя», коли Анна лиша-

ється, то шепче: «Янголипонад хатою пролетіли».Ніхто цього, на жаль, недосліджує. І, крім того, тамтакий класичний трикут-ник — двоє чоловіків і однажінка. І дуже цікаві мо-ральні речі. Це дуже цікавопсихологічно розписано ізроблено в постановці Сер-гія Данченка. Можливо,з’явиться режисер, якийматиме власне трактуван-ня, але, мені здається, покищо Сергія Володимирови-ча, починаючи з його пер-шої постановки «Украде-ного щастя» в 1976 році, щеніхто не переплюнув.

Спочатку я не мав гратицю роль. Пам’ятаю, колиДанченко у Львові зробиврозподіл, то мене там зовсімне було. Був покійний Воло-дя Глухий — прекраснийактор — і Богдан Козак. Апотім я випадково зустрівсяіз Сергієм Данченком тут, уКиєві, коли був на якихосьзйомках, і кажу йому: «Я бхотів зіграти Миколу Задо-рожного». А Данченко від-повідає: «Ну, давай у п’яту,шосту чергу. Подавай заяв-ку». — «У другу я б ще зіг-рав, а ось у п’яту — ніколине зможу». — «Які в тебе єаргументи?» — «Герої по-винні бути молоді». І Дан-ченко послухав, і, мабуть,уперше змінив наказ по те-атру. Призначив мене наМиколу.

А Володя Глухий ставасистентом. Ви не уявляє-те, як він мені допомагав уцій ролі. Мені було простоболяче, коли я мав вийтина сцену, а він гримувавмені руки, малюючи оціжили. Мені серце края-лось, адже так вийшло,ніби я у нього вкрав роль.А на репетиціях він при-думав фінальну сцену,коли герої один на одногопадають і починають кру-титися.

Данченко ніколи не гово-рив: «Геніально». Це зараз

з’явилися такі режисери,які тільки й кричать: «Ге-ніально!», а там зовсім ні-чого немає. Він тоді лишесказав: «Нічого. Може бу-ти». А Володя Глухий такизіграв Миколу, коли я по-їхав працювати у Київ.

Часто спілкуєтесь зісвоїм другом — видатнимпольським кінорежисеромЄжи Гоффманом? — Та вже нечасто.Пам’ятаю Варшаву. Деньпам’яті. Ми закінчилифільм «Стара башта. КолиСонце було Богом», де яграв. І Єжи поїхав на моги-лу своєї дружини Валі,яка, до речі, була нашаземлячка з Києва. Взяв ме-не із собою. І там він по-своєму молився, а я по-своєму. І не було ні до когожодних претензій. Потімпоїхали у слов’янськийресторан, тому що він ду-же любить слов’янськістрави. І ще з нами був Па-вло Тимофійович Лемешев— геніальний оператор.Цей фільм був його остан-ньою роботою. А напере-додні запуску «Староїбашти» у нього стався ін-сульт, він уже тягнув ногуі не міг знімати. Ніхто вМоскві більше не запрошу-вав його, аби він міг щосьзаробити. Лише Єжи Гоф-фман покликав на свійфільм — радником зі світ-ла. Самі поляки не хотілиЛемешева, бо той матю-кався, казав, що вони невміють знімати кіно. Про-дюсер постійно погрожу-вав Гоффману, що відпра-вить його протеже додому.А ми з Єжи захищали Па-вла Тимофійовича.

У вас в театрі великарадість: нарешті в 2012 ро-ці з’явилася довгоочікува-на Камерна сцена.— Ми відкрили Камернусцену, і відразу прем’єра —«Сон смішної людини» за

Достоєвським. Тут усі учас-ники спрацювали в десят-ку. Вистави такої наповне-ності особливо сьогодні по-трібні нашому суспільству.Хоч я не люблю літератури,де є мораль, та в наш часмораль просто необхідна.До нас у театр ходять ті лю-ди, які це знають, це спові-дують і в це вірять. От биприйшли ті, які в театрахмайже не бувають, а ходятьна різні політичні телешоу іговорять казна-що. Спек-такль не розв’язує ні газо-вої проблеми, ні соціальної,ні економічної. Він тількипорушує питання. І є, ска-зати б, духовним подразни-ком, а через духовність лю-дина робить якісь правиль-ні й потрібні суспільствувчинки.

А повертаючись до різ-ного рівня депутатів і чи-новників, то вони сьогоднізабрали шматок хліба в ар-тистів: красуються передкамерою і тягнуть нас унизсвоїми примітивними сто-сунками. Замість того, щобвиступали актори, пропо-відували класичну літера-туру, показували справ-жнє мистецтво.

А які традиції має наміррозвивати театр на новійсцені?— Традиція — це насампе-ред цікаві спектаклі. Цеморальна атмосфера в ко-лективі. Оце найголовніше.Коли це є, тоді можутьз’являтися якісні твори.Якщо немає, то хоч як биви крутилися, нічого до-брого не вийде.

Ось у фіналі «Сну сміш-ної людини» є проповідь:любити, радіти успіху ін-шої людини. Насправді цедуже складно. Заздрити,підлоту робити — це дужепросто. І в людині все цезакладено. Це теж людськатрадиція, вона передаєть-ся. Чому стільки вбивствнині в усьому світі? Зреш-

тою щось сталося, щось по-рвалося в душі нашій. Ста-ло все дозволено, і за це не-має ніякої кари.

Звичайно, ми берегтиме-мо ті заповіді, які залиши-ли нам Лесь Курбас, ГнатЮра. Останній був надзви-чайно цікавий чоловік. Йо-го завжди представляли яктакого собі селянина-дур-ника. А він мав французь-ке коріння. І з Лесем Кур-басом були однодумцями імріяли про інтелектуаль-ний український театр. Бонавіть часом мої друзі ка-жуть: «Ось українськакласика українською мо-вою — це нормально, а яктут європейська драма-тургія?» Уявляєте? І цідиспути були багато роківтому, вони тривають і досі.Отже, суспільство не роз-вивається, а деградує.

Богдане Сильвестрови-чу, ви вже зрозуміли при-роду акторської праці?— Ти вже знаменитий ак-тор, але ось надходить пев-ний момент — і ти мусишбути учнем. Як говорив фі-лософ Платон: «Я знаю, щоя нічого не знаю». Неда-ремно І. Франко писав, щонавіть великий творець —завжди учень. Особливо упрофесії актора. Він — бі-лий листок. Тоді щось ви-ходить. Але коли ти дума-єш, що все знаєш, — зупи-нишся і творчо помреш.

Ви б хотіли, щоб вашонук був схожий на вас? — Не знаю. Як доля скла-деться. Хотілося б, щоб вінпросто знайшов працю, якписав Сковорода, аби себеякнайбільше проявити. Боколи швець стає кравцем інавпаки, то сенсу мало. Аколи людина сама має за-доволення від своєї роботи,то й інші матимуть.

Галина ЦИМБАЛ для «Урядового кур’єра»

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

«К оли�помирає�поет,�то�помирає�щось�таке,�що�не�кожний�здатний�по-бачити»,�—�так�казав�герой�Івана�Миколайчука�в�його�фільмі�«Ва-вилон�ХХ».�Ці�слова�і�про�його�своєрідного�хрещеника�в�кіно,�йоготовариша�Богдана�Ступку.�Акторові�пощастило�увійти�до�видатної�не-повторної�когорти�українських�«поетів»�кіно�60–70-х�років�минулогостоліття,�побачити�театральних�легендарних�майстрів�і�створити�свійнеповторний�талановитий�світ�—�Богдана�Ступки.�І�якимось�диво-вижно-містичним�чином�він�усе�життя�був�пов’язаний�із�двома�без-смертними�філософами:�Григорієм�Сковородою�та�Іваном�Франком.�Народився�Ступка�в�один�день�з�Іваном�Яковичем,�грав�і�керував

театром�його�імені,�створив�видатні�ролі�в�його�п’єсах�і�у�фільмах�зайого�творами.�Свого�улюбленого�філософа�Сковороду�актор�не�лишевсе�життя�цитував,�а�й�грав�у�фільмі�«Одна�любовь�души�моей»,�та-кож�озвучував�документальний�фільм�про�цю�непересічну�людину.�Богдан�Ступка�вже�сам�став�легендою,�можливо,�останньою�в�на-

шому�мистецтві.�І�тому�в�день�його�народження,�коли�б�йому�випов-нився�71�рік�(27�серпня),�і�на�сороковий�день,�як�він�нас�залишив�(30серпня),�віриться,�що�там�—�у�вічності�—�він�обов’язково�зустрінеть-ся�зі�своїми�вчителями�і�друзями,�серед�яких�буде�рівним�і�великим.Пропонуємо�фрагменти�різних�інтерв’ю�автора�з�Майстром,�які�за-

лишилися�ненадрукованими.�

Фот

о з

архі

ву р

едак

ції

Герой України Богдан Ступка:

«Спектакль не розв’язує ні газової проблеми,ні соціальної, але є духовним подразником

на справжні вчинки в суспільстві»

НА ЧАСІwww.ukurier.gov.ua30 серпня 2012 року, четвер, № 155 5

Перемоги українських кіне-матографістів на міжнарод-

них фестивалях, цікавість гляда-чів, критиків та світової кінос-пільноти до фестивального рухув Україні, початок зйомок спіль-них з європейськими кінодержа-вами картин, нарешті, цьогорічнапрем’єра першого повністю ук-раїнського фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» — такимиє ознаки змін, що сьогодні відбу-ваються у вітчизняному кінема-тографі. Головна з них — увагадержави до галузі.

Реформуємо галузьза європейськимдосвідом

Розвиток національного кіне-матографа віднедавна задекла-ровано як пріоритетний напря-мок державної політики в гумані-тарній сфері. Перш за все це оз-начає комплекс реформ із відрод-ження та розвитку кіногалузі вкраїні. На жаль, за більш ніждвадцять років існування неза-лежної України ми втратили ду-же багато з успадкованого та на-бутого в колишньому СРСР кіне-матографічного потенціалу. Саметому перед утвореним два рокитому Державним агентством зпитань кіно постало завдання ре-формування галузі. Спираючисьна досвід найсильніших європей-ських кінодержав, ми почалистворювати нове підґрунтя длярозвитку національної кіногалузі.

Перелік накопичених нашимкінематографом проблем зали-шається дуже обтяжливим.Перш за все, розірвано спадко-ємність поколінь: нині вчити мо-лодь мали б майстри з покоління1990-х років, але, на жаль, їх ду-же мало. Немає якісної системикіноосвіти: матеріальна база ви-шів давно застаріла, недостатньосучасних методологій навчання.Дається взнаки відсутність сце-нарної та драматургічної кінош-коли, навчальних закладів з під-готовки фахівців технічних спе-ціальностей, бракує можливос-тей для обміну знаннями та до-свідом з провідними кінематогра-фічними країнами.

Формування нового поколінняукраїнських кінематографістів єодним із найголовніших векторіврозвитку національного кінема-тографа, тому останнім часом де-бютним проектам надаєтьсяособлива увага, але цих зусильмало. Україні конче потрібні новісучасні програми кіноосвіти, щовідповідають вимогам сьогодення.

Розвиток продюсерської сис-теми та ступінь формування про-дюсерських центрів України та-кож недостатні. ЗапровадженаДержкіно нова система конкур-сного відбору кінопроектів на от-римання державного фінансу-вання стала першою ланкою пе-реходу від планового «освоєння»коштів на кіно до продюсерськоїсистеми, яка гарантує, що глядачпобачить якісний фільм. Сьогоднівимоги до відбору потребують

чіткого уявлення продюсера проперспективи реалізації його кі-нопроекту та покладають на ньо-го відповідальність за викорис-тання державних коштів. Мож-ливість ефективної роботи дер-жавних підприємств галузі вумовах продюсерської системиускладнюють застаріла матері-ально-технічна база та відсут-ність стратегії розвитку.

Подальшого осучаснення ви-магає й нормативно-правова ба-за, що діє у сфері кінематографії.Потрібно кореспондувати міжсобою всі закони та нормативно-правові акти галузі. Наприклад,нині на розгляді у Верховній Радіперебуває поданий ще народнимдепутатом Віктором Януковичемпакет законодавчих ініціатив зізмінами до Закону «Про кінема-тографію» та відповідним узгод-женням положень Податковогота Митного кодексів. Продовжен-ня законодавчого врегулюванняпотребують також питання фі-нансування кіновиробництва задержавної фінансової підтрим-ки, створення та впровадження вжиття дієвих форм і механізмівдержавно-приватного партнер-ства, стимулювання позабюд-жетного фінансування кінови-робництва. Нагальною потребоює запровадження механізмівформування спеціального зборуна розвиток та підтримку націо-нальної кінематографії.

Крім того, на ефективністьпроведення реформ кіногалузінегативно впливає брак концеп-ції та відповідної державної про-грами розвитку національної кі-ноіндустрії на найближчі роки.Держкіно розробило проект цієїконцепції, але ухвалення він по-ки що не отримав: процедура йо-го погодження виявилася набага-то довшою, ніж ми очікували.

Гострою проблемою є такожнизький рівень розвитку націо-нальної кінотеатральної мережіта нерівномірність її розподілу:переважна кількість реконстру-йованих та переобладнаних кіно-театрів розташована тільки у ве-ликих містах країни.

Кіногалузь є надзвичайно інер-ційною системою, тому не вартоодразу розраховувати на швидкірезультати реформ. Кіно не зні-мається за один рік: це тривалийза часом процес, який, перш завсе, потребує регулярного фінан-сування.

Результату можнадосягти щонайменшеза п’ять років

Я очолюю Державне агентствоУкраїни з питань кіно два роки.До беззаперечних успіхів роботивідомства за цей час зараховуюзначне збільшення бюджету кі-ногалузі, введення на строк до2016 року податкових канікулдля національного кінематогра-фа, початок врегулювання пра-вового поля галузі, вихід на євро-пейський ринок копродукції. Ра-зом із Національним центром

Олександра Довженка успішнорозпочато програму з відновлен-ня української кінокласики: вжевідреставровано 28 класичнихукраїнських фільмів, виданоDVD-колекцію кінокласики «Ук-раїнське німе», розпочато рес-таврацію ще 35 фільмів. Постій-ними є презентаційні акції та по-кази відновлених фільмів у су-часному музичному супроводі.

Та головним досягненням задва роки своєї роботи вважаю за-провадження нової, прозороїсистеми конкурсного відбору кі-нопроектів на отримання дер-жавного фінансування. До 2011року Україна ніколи не працюва-ла за європейськими правиламивідбору кінопроектів, до цьогочасу державні кошти розподіля-ли за зачиненими дверима. Новівимоги до конкурсантів, робота уформаті відкритих пітчингів —

захисту свого кінопроекту передекспертами та аудиторією —стали справжнім екзаменом длявітчизняної кіноспільноти.

За результатами трьох кон-курсних відборів нині у вироб-ництві перебувають 14 повномет-ражних ігрових фільмів, 9 з якихстворюються у копродукції. Про-тягом 2011 року за програмою«Створення та розповсюдженнянаціональних фільмів» профі-нансовано 43 проекти на загаль-ну суму майже 96 млн грн. З них23 фільми вже закінчили зні-мальний період, 15 картин готовівийти на екрани.

У рамках професійної секції(Works-In-Progress) III Оде-ського міжнародного кінофести-валю презентовано сім україн-ських кінопроектів, які перебу-вають на завершальній стадії кі-новиробництва. Шість із нихсвого часу стали переможцяминового конкурсного відбору та

отримали державне фінансу-вання: «Брати» (реж. В. Трофи-менко), «Ломбард» (реж. Л. Ле-вицький), «Параджанов» (реж.О. Фетісова та С. Аведікян),«Люби мене» (реж. М. Горбач),«Час життя об’єкта в кадрі»(реж. О. Балагура), «Істальгія»(реж. Д. Онищенко). Перемогу впітчингу українських кінопро-ектів ОМКФ отримав учасниктретього конкурсу Держ кіно —фільм «Носоріг» режисера Оле-га Сєнцова. Це підтвердило фа-ховість висновків експертів Дер-жкіно: міжнародне журі обралопроект, який став переможцемконкурсу на отримання держав-ного фінансування, проведеногоза новими вимогами.

Закінчено зйомки фільму«Брати» режисера Вікторії Тро-фименко, яка отримала фінансу-вання за результатами першого

конкурсу Держкіно. Продюсер-ський центр «ПронтоФільм» по-вірив у перспективи роботи здержавою і взявся за реалізаціюцього проекту, хоча це була де-бютна робота режисера. Такікроки назустріч молоді надзви-чайно важливі як для формуван-ня продюсерської системи, так ідля появи нової плеяди україн-ських режисерів.

У жовтні цього року готуєтьсявсеукраїнська прем’єра фільмуще одного молодого режисераДар’ї Онищенко. Стрічка, від-знята у копродукції із Сербієюта Німеччиною, має назву «Іс-тальгія». У жовтні ж відбудетьсяі всеукраїнська прем’єра фільмуВалентина Васяновича «Зви-чайна справа», який брав участьу міжнародному конкурсі цього-річного ОМКФ і був відзначенийспеціальним призом журі тапризом Міжнародної федераціїкіноклубів.

Впевнено розвивається й укра-їнська анімація: саме аніматорамнайкраще вдалося зберегти на-дбання попередників, свою шко-лу. Сьогодні у «Програмі вироб-ництва та розповсюдження на-ціональних фільмів» десять ані-маційних проектів, на долученнядо неї за результатами прове-дення третього конкурсу претен-дують ще сім. Зараз у виробниц-тві перебувають перші серії«Пригод Котигорошка» режисе-ра Я. Руденко-Шведової, серіалу«Професіонали» відомого муль-типлікатора С. Коваля. Щойнозакінчилась робота над анімацій-ною стрічкою «Ескімоска» режи-сера О. Шапарєва — 26-серійниммультфільмом для наймолодшихглядачів, відзнятим у техніці 3D-анімації.

Хороші перспективи має дитя-че кіно. Під час другого конкур-сного відбору ми оголосили кон-курс кінопроектів для дітей: зайого результатами п’ять фільмівпрофінансує держава у 100-від-сотковому обсязі. Днями старту-вали зйомки першого з них —стрічки про найсильнішу людинуXX століття, українського сила-ча Івана Фірцака. Головну роль укартині грає чемпіон України зпауерліфтингу Дмитро Халаджі,і я глибоко переконана, що нашамолодь повинна мати власнихнаціональних героїв, виховува-тись на духовних цінностях свогонароду.

Досягненням вважаю і гостро-соціальний діалог між державоюта творцями альманаху коротко-метражних фільмів «Україно,гудбай!» компанії «Артхаус тра-фік». Молоді режисери поруши-ли наболілі для суспільства темисучасного життя українців тасконцентрувались на причинахмасової еміграції українців закордон.

За підсумками трьох конкур-сних відборів вже знято три де-бютних фільми. На етапі завер-шення — ще п’ять режисерськихдебютів, і можу сказати, що се-ред них є кілька талановитих ро-біт.

Ще раз наголошу, що кіно нестворюється за один рік:прем’єри фільмів, які за підсум-ками першого конкурсу отрималифінансування наприкінці 2011 ро-ку, ми очікуємо побачити 2013-го.

Потрібно щонайменше п’ятьроків наполегливої праці, щобдосягти бажаного результату йотримати головний показник ус-пішності вітчизняного кіно —присутність глядача в кінотеат-рах на українських фільмах.

Повернути довірудо державноїсистеми управліннякіногалуззю

Нам слід створити систему від-будови кінематографа в нашійдержаві, яка має власну мен-тальність, свій політичний таекономічний клімат. Результа-том роботи має стати національ-ний кінопродукт, що буде впізна-ваним і займе гідне місце в євро-пейському кінопросторі.

Сьогодні кіногалузь Україничи не вперше отримала справжніумови для відродження, і політи-ка державного протекціонізмукінематографа це засвідчує. Го-ловне завдання, яке я маю передсобою, — повернення довіри додержавної системи управліннякіногалуззю.

Голова Державного агентстваУкраїни з питань кіноКатерина КОПИЛОВА

Україна має кінематографічний талантНАЙВАЖЛИВІШЕ. Головний показник успішності вітчизняного кіно — глядач у кінотеатрах на українських фільмах

Фот

о В

олод

имир

а З

АЇК

И

Актору Дмитру Лінартовичу пощастило виконати головну роль упершому повністю українському фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»

www.ukurier.gov.ua урядовий кур’єр6

Витоки

Олена ОСОБОВА ,«Урядовий кур’єр»

Унавколишніх селахСватівського району,

що на Луганщині, мілуват-ців чомусь кличуть «фран-цузами». Жодного історич-ного підґрунтя для цьогонемає. Колеги запропону-вали версію, що прізвиськоприросло після якогосьфільму кінця 50-х роківХХ століття, де молодийМикола Мащенко гравроль іноземця: стрункийчорнявий красень. Саметакий, якими видавалисяфранцузи тодішньому оби-вателю з глибинки. Може,саме так і народжуютьсялегенди?

Спочатку фільмидивилася мама

У Вікіпедії Мілуваткуможна знайти, бо саме тутнародився митець, якийстворив свій світ кіногеро-їв. Та вперше село згаду-ється в історичних доку-ментах, датованих 1704 ро-ком. Як пише Філарет в«Історико-статистичномуописі Харківської єпархії»,«стоїть на високому березірічки Красної і на крейдя-ному бродові її, тому й на-зване Мілуваткою». За ле-гендою, засновниками селабули козаки Андрій Кат-рухін та Іван Бугайов.

І хоч небагатий місцевийшкільний музей, але деякіраритетні світлини тутпривертають увагу. Пере-дусім сімейні фото Мащен-ків.

— Микола Павлович на-родився, за документами,12 січня 1929 року. А зго-дом, вже напередодні його80-річчя, з’ясувалося, щона рік раніше, 12 грудня, —розповідає вчителька істо-рії мілуватської школиІрина Чорна. — Мати йогобула простою жінкою, пра-цювала на фермі свинар-кою. Батько — на залізни-ці. Але там така трагічнаісторія… Його мати вийш-ла заміж у 16 років за чо-ловіка, в якого вже булотроє своїх дітей. І вона щенародила трьох. Та колиМиколі Павловичу було 19днів від народження, бать-ка задавив поїзд. Нещас-ний випадок на залізниці.Згодом Тетяна Кирилівнавдруге вийшла заміж зачоловіка, в якого четверодітей. Тобто разом у родинідесятеро малих. І хоч відрізних матерів, та не було вцієї дітлашні «мачу-хи». До всіх ТетянаКирилівна ставилася,як до своїх. Й обража-лася, якщо хтось нага-дував, що не всі в сім’ї«рідна кров». Якзгадував самМикола Па-влович, колисьїй запропону-вали допомогуна трьох дітей. Авона каже: «Як натрьох? У мене їхдесять, і всі однаковорідні, однаково мої йоднаково їсти хочуть.Не треба мені тієї допо-

моги, бо в мене їх не троє, адесять!»

Сама мати тяжко труди-лася, аби поставити на ногикожного. І на фермі, і на го-роді, ще й до священикаходила прибирати. Тож уселі в дитинстві МиколуПавловича кликали Коль-ка Церковний. А він і самзростав дуже працелюб-ним. Із семи років почавпасти корів, прийнявшибатіг пастуха як естафетувід старшого брата, хоч ібув слабеньким. У першо-му класі захворів на тубер-кульоз. А вилікувала йогожінка в Рубіжному. Мико-ла постійно згадував цю лі-карку. Розповідав, що в неїна квартирі жив учасникГромадянської війни, якоготеж лікувала. Той чоловікрозповідав хлопчині своїспогади, і згодом, як казавсам Мащенко, він відобра-зив епізоди з життя тієїлюдини у фільмі «Коміса-ри». Навіть квартира лі-карки потрапила в йогострічки — там було багатокниг. І Микола назавждизапам’ятав, як він дивить-ся на книжну шафу, а йогообличчя відображається усклі, за котрим фоліанти…Всі ці художні образи та

спогади так іпроникли в

його філь-ми.

Микола Павлович дужелюбив свою маму. Багатотворів написав про неї,фільм зняв. Свої стрічкиволів везти перш за все сю-ди, а не на фестивалі. Дужехотілося, аби мама побачи-ла. Проста жінка, але вонавміло виховувала дітей. У1947 році Микола закінчивсім класів у своєму селі, адалі треба було їздити ушколу до Рубіжного. Важ-ко йому було, бо до заліз-ничної станції чотири кіло-метри пішки, потім годинуїзди на робочому потязі. Аопівдні — назад. Тож він о4 ранку піднімався, й лишеоб 11 вечора повертавсядодому. Бували дні, коликазав мамі: «Кину я все це,вже не можу». А вона від-повідала: «Добре, кидай,підеш зі мною на ферму,будеш свиней годувати…» Івін знову їздив до Рубіж-ного.

Був не таким,як усі

Та, напевне, не лише че-рез втому жалівся хлопчи-на матері. Двоюрідний братМикола Рибалка й ниніхвилюється, коли згадуєісторію, що трапилася змалим Мащенком.

— Після війни йшов він уРубіжне, і за хутором Ка-баньїм його бандити пере-стріли. У нього там трошки

гроше-нят бу-

ло і тормозок. Усе забрали.Лише через два дні йогознайшли в посадці, був додерева при в’язаний. Каже,здорово злякався, але незажурився. Знав, що сели-ще недалеко, хтось ітиме— кричатиму. І справді,йшли через посадку чоло-вік та жінка. Микола за-кричав, вони обернулися.Тоді він ще дужче: «Йдіть,рятуйте!» Чоловік готовийбув допомогти, а жінка ка-же: «Та не йди, не дай Бо-же!..» Час був такий, після-воєнний. Банди навколо. Тавсе-таки той наважився пі-дійти. Вони його забрали,нагодували. Побув хлопецьу них години зо три й по-вернувся додому...

Ось із такої купи емоцій,спогадів та спостережень,які в сумі, здавалося б, ніякне дадуть поетичного па-фосу, виростає художник.

— А чому він у режисерипішов? Був такий, як вивсі…

— Не як усі. Добрим був,кожного вітав. Особливостаре покоління любив, по-важав дуже. Чому поїхаввступати на актора? Жит-тя так у нього склалося. Вшколі добре вчився. У Сва-

тове пішки теж ходив напоетичні студії. Практично7 кілометрів туди й стількиж назад. Він справді хоро-ший письменник, вірші,байки такі складні. Меніподарував свою книжку, ана ній — там на першійсторінці фотографія матері— написав: «Книга почи-нається з мами». Пише, якбідно жили, ходили на ро-боту… Багато описано ічесно.

Але більшість спогадів удіда Миколи про те, як Ма-щенко-кінорежисер при-їжджав уже згодом — начорній «Чайці», з«ад’ютантами» та в супро-воді місцевого начальства.

— Знаємо, що їде — схо-димося на перехрестя. По-ставить машину на дорозі,на капоті одноразові ста-канчики — кожному шам-панське та подарунок.

І нині він до односельцівдобрий. Якщо хтось звер-тається по допомогу —обов’язково зробить, що вйого силах.

Преміядля кращого учня

— Дуже хочеться, щобМикола Павлович приїхав,— зізнається голова сіль-ради Сергій Медведьов. —Давно він тут був. А нам єщо показати, чим пораду-вати.

Спритні мілуватці дру-жать з координаторамипроектів Євросоюзу «Міс-цевий розвиток, орієнтова-ний на громаду». Тож ни-нішнє літо тутешня школазустрічає «озброєною» но-вими євровікнами (101 вік-но) та дверима. Створили

громадську організацію,щоб відновити Свято-Різ-два-Іоанно-Пред те чен сь -кий храм — той самий, дехрестили майбутнього ко-рифея українського кіне-матографа. Наступного ро-ку село святкуватиме сто-річчя цієї споруди — однієїз найстаріших та найкра-сивіших на Луганщині.

А ось хату Мащенків,яка могла б стати будин-ком-музеєм людини, котрапрославила Україну навесь світ, тут не вберегливід руйнування. А яке жчудове могло б бути місце…І вести б там неспішну роз-мову про «соціальнийліфт» (як модно нині каза-ти), який виносить на сто-личні пагорби завдяки пра-ці й таланту. Тим більше,що Микола Павлович по-стійно підтримує зв’язок ізрідною школою — пишелисти, книжки присилає.Торік навіть надіслав спе-ціальну премію для кращо-го учня з літератури.

— Чи цікавляться сучас-ні учні його долею? — роз-питую в Ірини Чорної.

— Так, дітей вражає, щопростий сільський жительдосяг таких вершин, — від-повідає вчителька. — Ад-же нині часто кажуть, щогроші «роблять усе». А вінз простої бідної родини. Тайого картини визнані вусьому світі, не лише в Ук-раїні. Й усього людина до-билася своїм прагненням,трудом і талантом.

… А може, все ще буде? Ірадість зустрічі, й унікаль-ні спогади та облаштуван-ня сільського музею вреш-ті-решт. Адже не коженкрай має такого сина.

У маленькому шкільному музеї дбайливо зберігають матеріали про знаменитого земляка

Микола МАЩЕНКО. Народився 12 січня 1929 року в селі Мі-луватка на Луганщині. 1953 року закінчив Харківський театраль-ний інститут. За 40 років мистецької діяльності Микола Мащенкостворив 20 кінофільмів, виховав плеяду талановитої творчої мо-лоді. Автор художніх книжок: «Зоря для мами», «Мамо, рідна,єдина...», «Вся краса землі», поетичної збірки «Рими». Народ-ний артист України, академік, член-засновник Академії мистецтвУкраїни, голова наглядової ради Національної кіностудії худож-ніх фільмів ім. О. Довженка. Митець нагороджений орденамикнязя Ярослава Мудрого IV і V ступенів, «За заслуги» ІІ і ІІІ сту-пенів, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, орденамиКирила і Мефодія (Болгарія), Командора (Італія).

ДОСЬЄ «УК»

Легенда із села МілуваткаВДАЧА. Земляки Миколи Мащенка й досі не збагнуть, як простий сільський хлопець став корифеєм світового кінематографа

Рідкісна світлина, де Микола Мащенко поряд з найдорожчими жінками — мамою та дружиною

Фот

о ав

тора

Фот

о з

шкі

льно

гом

узею

творчістьwww.ukurier.gov.ua30 серпня 2012 року, четвер, № 155 7

Із чим нині пересічний читачасоціює слово «пластика»? На-

певно, із пластичними операція-ми. Але виліпити тіло можна нетільки скальпелем хірурга, а йпластикою танцю. І обличчя на-буде більшої виразності та при-вабливості. Хореографія пишнорозквітла в сучасній Україні щей завдяки телепроектам. Мійспіврозмовник має до них пря-мий стосунок як член журі. «Те-лебачення — це глобальне охоп-лення, — розмірковує Раду По-клітару. — Воно приваблює новупубліку до нас у театр. За одинефір «Танців з зірками», «Тан-цюють усі» про мене дізнаєтьсябільше глядачів, ніж за 10 роківслужіння в театрі. Хоч мені теле-бачення нічого не додало. Я давноживу справою «Київ модерн-ба-лету».

Ім’я хореографа запало у сві-домість, коли я почув про скан-дал у Латвії, пов’язаний з «Попе-люшкою». Постановка Поклітарув театрі опери та балету обуриланащадків композитора Про-коф’єва. Раду не вважає, що тобула естетська провокація. «Ненамагаюся нікого провокувати.Ставлю вистави для себе, коха-ного, щоб мене це зачіпало, за-хоплювало».

Раду Поклітару створюваввистави для Большого театру,Білоруського театру опери й ба-лету та інших відомих хореогра-фічних сцен. Він працює в мис-тецтві як полістиліст та універ-сальний жанрист, сполучаючи внапрузі мистецького просторумузику та декорації, активує ко-лір, аксесуари, костюми — весьантураж візуальних мистецтвдля створення емоційного обра-зу, який дієво впливає на підсві-домість глядача.

Раду вважає, що «в кожномутеатрі є драматична складова».Але навряд чи Поклітару про-гнозував, що соціоекономічнежиття в Україні «здраматизує»загрозу рейдерства щодо Київ-ського муніципального театруопери і балету для дітей таюнацтва, куди його у серединічервня призначили художнімкерівником. Громадськість Киє-ва виступила з протестами, ко-ли відчула, що існуванню своє-рідного театру загрожує захоп-лення будівлі, яка має й певнеархітектурне значення на мапістолиці. «Я відповідаю за ху-дожню складову театру, за все,що відбувається на його сцені. Авлада гарантувала нам, що за-клад залишиться в цій будівлі,що жодних катаклізмів із тру-пою не буде».

У театрі йдуть оперна і балет-на класика, постановки для ді-тей, а також вистави Раду, які нерозраховані на дитяче сприйнят-тя, хоч, звісно, дитина в певномувіці теж переймається відчуття-ми закоханості й самотності, сво-єї місії в світі….

У вашому театрі, Раду, важ-ливе розуміння специфіки. Яксказав А. Сент-Екзюпері в «Ма-ленькому принці» — повісті, якав одному з Інтернет-опитуваньвизнана книгою тисячоліття, —всі дорослі були колись дітьми,тільки мало хто з них про цепам’ятає. — Юнацтво — це вже дорослілюди, просто вони молодші занас. І до них потрібно ставитисясерйозно. Те, що зачіпає нас, за-чіпає і їх. Вони мають отримува-ти найкращі класичні зразки. Ні-чого не збираюся ставити для ді-тей. Я не тоталітарна людина.Твори для них готуватимутькомпозитори, поети і режисери,яких запрошуватимемо.

Коли в театрі з’являється но-ва яскрава особистість, це спри-чиняє естетичну революцію.

— Я прихильник частини висло-ву «Мы наш, мы новый мир по-строим». «До основанья разру-шим» — мені не подобається зов-сім. Усе нове має ґрунтуватися нафундаменті традицій. Ми ство-рили творчий художній світ, асаме свій «Київ модерн-балет».Він уже три роки є частиноютрупи муніципального театру.Наш репертуар органічно допов-нює афішу з класичних балетів.У виграші публіка: може обратите, що до душі. Мені, наприклад,не цікаво ставити класичні ба-летні вистави.

На які нові проекти слід очі-кувати вашим прихильникам?— Я сам очікую на прем’єру вис-тави «Геревень» на сцені Перм-ського театру опери й балету 13 і14 жовтня. У ній звучить аван-гардна музика москвича Володи-мира Ніколаєва — дуже своєрід-на — і задіяні хор, солісти, ударніустановки та 4 роялі й танцівни-ки «Київ модерн-балету». Отакакопродукція. Щось схоже киянипобачили в балеті «Перехрестя».

Чи побачимо «Геревень» і мив Києві?— Навряд. Усе впирається в гро-ші. Мені один раз пощастило зус-тріти мецената Філіппова, і біль-ше таких випадків не було. НиніПерм — культурна столиця Ро-сії. Там впроваджується політи-ка максимального сприяння су-часному мистецтву. Містом із су-часними скульптурами цікавопросто поблукати.

«Київ модерн-балет» — одинз найбільш гастролюючих та ти-тулованих театрів України.Якими нагородами пишаєтеся?— Не приділяю великої уваги на-городам, бо вже наколекціонувавїх достатньо. У мене 10 чи 11 ба-летних премій як постановника.Пишаюся радше виступами в те-атрах: від Південної Кореї до Ні-дерландів та Португалії. Ми чу-ли овації на провідних балетних

сценах світу в Більбао, Гаазі,виступали в «Маріїнці» на запро-шення Гергієва, на «Золотій мас-ці» в Москві. Заради цього живе-мо і воліємо, щоб наше україн-ське мистецтво було ширшепредставлене в зарубіжжі.

Наша трупа дуже полюбляєгастролювати і в Україні. У насчудова публіка. Щойно поверну-лися з великого туру: Харків,Дніпропетровськ, Маріуполь,Луганськ, Севастополь, Ялта.Беззаперечно, в суспільстві є за-пит на сучасний балет.

Яка ще танцювальна трупа вУкраїні відповідає цьому запи-ту?— На рівні великого репертуар-ного театру — більш ніхто. Менішкода, що в цьому винні ми самі.Бо дуже добре, коли є кого дога-няти, коли тобі дихають у спину.Тоді є відчуття мистецького про-стору і немає відчуття культур-ної самотності. У Росії є кількаколективів сучасного танцю. Тамце на рівні державної політики.

А де ж ті особистості, конку-ренти, які втілять запит сус-пільства на модерний танець?— Їх немає з банальної причини:брак фінансування і розуміння,що сучасне мистецтво слід під-тримувати грошима. Театр — не-прибуткова сфера і потребує до-тацій. Держава не зацікавлена в

підтримці театру сучасного тан-цю, як у Голландії чи Франції.

А меценати? Важко переоці-нити роль Володимира Філіппо-ва у становленні вашого «Київмодерн-балету»…— Без Філіппова «Київ модерн-балету» не було б. Шість роківтому Володимир запропонувавстворити театр. Три роки нас фі-нансував тільки він.

Тобто без мецената талано-вита людина у творчому життіне реалізується?— На 100% так.

Де ж наші Терещенки… НиніВіктор Пінчук фінансово під-тримує театр «Ленком» у Москві.— Було б краще, якби він підтри-мував український театр. Меце-натами стають за велінням сер-ця. Ухвалення відповідного зако-ну, про що давно говорять, нічогоне вирішує. Як можна змуситикогось бути благодійником? Цеабо є в людині, або немає. Коли єфінансова платформа і бажаннятворити мистецтво, з’являютьсямеценати. Щоправда, їх ніколине було багато.

Який театр в Україні дієвоформує культурний простір іглядача упродовж десятиліть?— Я звернув би увагу потенцій-них меценатів на режисера

Дмитра Богомазова. Якби ситуа-ція склалася по-іншому і в ньогобув би власний театр, ми побачи-ли б мистецьке явище наднаціо-нального масштабу. Нині йоговистави можна переглянути вТеатрі на Лівому березі.

Хто з видатних хореографіввплинув на вас? — На мене все впливало, але неглобально. Книжка Моріса Бежа-ра «Мить в житті іншого» на ба-гато років стала моєю настіль-ною. Цей хореограф, попри демо-нічну зовнішність, був дуже при-ємною і доброю людиною. І дужеерудованою.

На мене впливає цікава музи-ка: класична, фольклорна, бар-дівська. Але я байдужий до елек-тронної та попсової.

В анотації до «Перехрестя»ви назвали людство дивом. У чо-му воно для вас? — Для мене завжди дивовижно,що у Всесвіті на маленькій куліЗемля виникли прості організми,які з часом перетворилися на такускладну, люблячу, страждальнусубстанцію, як Людина. Нічогодивнішого і цікавішого, ніж люди-на, не знаю. Усе своє творче життярозповідаю про неї, про її любов,яка вона смішна і яка сумна. Це мійпостійний інтерес. І глядача також.Бо тільки за цим люди приходятьу театр: поспівчувати разом з лю-диною, що стоїть на сцені. У цьомудля мене сенс театру.

У ваших балетах відчуваєть-ся конфліктна площина: «Я іМи», «Особистість і Натовп».— Особистість і натовп — хореог-рафічна тема, зручна для вираз-ності. Одна людина і багато. Про-тистояння. Або злиття. Людина,

яка бореться з натовпом чи на-магається розчинитися в ньо-му, але не може. Людина,яка тягне за собою інертнийнатовп. Це тема «Спартака»Юрія Григоровича.

За яким створено якіс-ний кінобалет. Чи хотіли б

ви попрацювати в цьомужанрі? — Якщо буде пропозиція, то

чому б і ні?

У балетній виставі-трипти-ху «Перехрестя» ви органічно

поєднали музику, відеоарт, жи-вопис, кіно… Як створювавсясинтез? — Погано орієнтуюсь у власнійтворчості. Перший акт цьоготриптиху вигадував у Голландії,другий — у Білорусі. З Миросла-вом Скориком співпраця була недуже простою. Та все склалосячесно. Сама назва балету викрис-талізувалася в довгих суперечках.

Який меседж бажаєте озву-чити в новому «кріслі»? — Коли почав аналізувати си-туацію в муніципальній опері, тодійшов висновку: без серйознихзмін у статусі цього театру неможна рухатися в творчості далі.Хоч би скільки працювали усітворчі й виробничі служби, мивиховуватимемо артистів для ін-ших національних театрів, бо тамнабагато вищі зарплати.

Доки муніципальний театр неотримає статусу національного,серйозних творчих проривів чека-ти не доводиться. Бо які зар плати,такі й кадри. У Європі знаю тількище один дитячо-юнацький музич-ний театр — Наталії Сац у Москві.І наш треба підтримати високопо-садовцям, бо він унікальний, єди-ний у країні. Звісно, якщо їм небайдуже, в який театр ходити-муть наші діти та онуки.

Георгій-ГригорійПИЛИПЕНКО

для «Урядового кур’єра»

УКУК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

Раду ПОКЛІТАРУ. Народився 1972 р. в м. Кишинів(Молдова). Навчався в Московському академічному хо-реографічному училищі, Одеській балетній школі, Киши-нівському музичному училищі, Пермському хореогра-фічному училищі. Працював у Великому театрі оперита балету Білорусі, головним балетмейстером Мол-давської національної опери. З 2001 по 2006 рік —вільний художник, працює в Україні, Білорусі, Лат-вії, Росії. У 2006 році за підтримки відомого україн-ського мецената Володимира Філіппова створюєавтор сь кий театр «Київ модерн-балет». Нині РадуПоклітару — один з найталановитіших балетмейсте-рів і хореографів Європи.

ДОСЬЄ «УК»

Хореограф Раду Поклітару:

«У суспільстві є запитна сучасний балет»

Раду Поклітару, зрозуміло, запропонував глядачам власну версію«Лускунчика» — для дорослих

Фот

о з

архі

ву Р

аду

ПО

КЛ

ІТА

РУ

www.ukurier.gov.ua8

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки

кінематографістівУкраїни

Кіно в Україні, де най-першу зйомку за часів

Російської імперії здійснивхарківський фотографАльфред Федецький, —багатолике. Ось хоча б устолиці. В кінотеатрах вонопереважно голлівудське,авторське буває лише в«Києві» та «Жовтні». Біль-шість українців перегля-дають фільми в Інтернеті,а деякі виставляють тамсвоє відео, іноді збираючий по 40 тисяч глядачів. Тоде ж відроджувати україн-ське кіно і яке саме?

У заекранняхдідів та онуків

Діди і діти, їхні онуки, зісвоїми дитинствами — ниніпо різні боки екрана, причо-му не одного й того самого.Моєму Микиті 13 років. Уйого віці я перечитав 10 то-мів «Детской энциклопе-дии», яку купив нам з бра-том батько. Дивився однустрічку щотижня на дитя-чому сеансі в кінотеатрі. Те-левізора в нас удома не бу-ло. Ти вистоював великучергу до каси, щоб отрима-ти за 10 копійок квиточок.Хай би що там показувалипотім у залі — це огорталощастям! Чи не кожен фільмставав подією, найуспішні-ші крутилися роками. Кіно-дійства продовжувалися внаших іграх: у війну, шпи-гунів і розвідників. Післяфранцузьких «Трьох муш-кетерів» ми з братом і всіпідлітки райцентру Олек-сандрія на Кіровоградщинібилися на дерев’яних шаб-лях і рапірах.

У мого внука Микити не-має героїв, яких він хоче на-слідувати. Та я неодноразо-во бачив його за історични-ми іграми. Потрапляє хло-пець у середні віки, ніби взадзеркалля, переступаю-чи екран комп’ютера, зби-рає там людей, формує за-гони. Причому між ними на-віть якийсь голосовийзв’язок. Час від часу «підда-ні» озиваються до нього іззаекрання: «Пане, ми го-лодні!» Онук одразу почи-нає видобувати в надрахмонітора якісь харчі...

Років три тому показува-ли по телевізору «ТарасаБульбу» В. Бортка. І Мики-та, тоді десятирічний, видавмені нищівний аналіз цьогофільму. Не те що йому несподобалися сюжет чи ак-тори. Я потім сказав Богда-ну Ступці: мій онук гудиврежисуру й постановку. Непройшли повз його увагу йподробиці: зокрема що спистам пробиває тіло непри-родно. Микита зауважив,що в нього і його друзів укомп’ютерних іграх усе ви-ходить точніше й краще.

Згодом я прочитав у статтікаскадера, який працював у«Тарасі Бульбі»: таки справ-ді примітивно зроблено те,що помітив і мій онук, не насучасному рівні. Бо, пояснив

автор, збиралися цілий деньце готувати, а Бортко дав го-дину чи півтори.

Завдяки іграм, які частоґрунтуються на кіноісторі-ях, сучасні діти мають пер-винні навички і режисерів, іпостановників. Але водно-час за їхньою технологіч-ною обізнаністю-вправніс-тю загубилася дуже важли-ва річ: вони не уявляють,що кіно може бути прекрас-ними снами, як це було з на-ми, їхніми дідами, у підліт-ковому та юнацькому віці.Нинішньому поколіннюважко навіть пояснити такіречі, бо це інша цивілізація.У ній я, долучений докомп’ютера, Інтернету, іно-ді відчуваю себе людиною зіншої епохи, наче прилетів зякоїсь планети.

А човни пливуть:без вітру й весел

Колись Лесь Танюк ска-зав: «Вітру не буде, требагребти руками». Представ-ники французької «Новоїхвилі» кінця 1950-х ні в когоне просили мільйонів чи со-тень тисяч. Хтось із них от-римав гроші від тещі, хтосьще десь здобув якусь за-начку. І за копійки знімалифільми, які перемагали вКаннах, а тоді вже людишикувалися в чергу, щобфінансувати нові проектиїхніх авторів.

Грошей від Президента,уряду в Україні ще й досічекають старі кінематогра-фісти. 163,8 млн грн спрямо-вано з держбюджету на кі-но в 2012-му. Та молоді час-то вже не сподіваються навітер і на чиєсь весло. Одна-че сідають у човен. «Ядернівідходи», за які недавно от-

римав «Срібного леопарда»на міжнародному фестивалів Локарно Мирослав Сла-бошпицький, — складоваальманаху «Україно, гуд-бай!», що частково фінансу-вався й за бюджетні кошти.Але перед цим у його про-дюсерів Володимира Тихо-го та Дениса Іванова був щеодин альманах — «Мудаки.Арабески». Дехто зі стар-шого покоління режисерівслово «мудаки» приклада-ють до всього покоління: щотакі самі й ті, що присвяти-ли цьому фільм. Та хлопцібез жодних інвестицій,фактично за копійки зроби-ли його (хоч і нерівний, без-умовно, бо рідко альманахибувають інакшими за якіс-тю), прокатали в кінотеат-рах не раз чи два, а систем-но в кіномережі, перед гля-дачами, вихованими на ін-дустріальному голлівуд-ському конвеєрі. Тому вру-батися в це і хоч щось пока-зати своє, привчити зал дотого, що є українське кіно,— вже вчинок. А вони ще й

отримали маленький, тавсе-таки прибуток — при-близно 100 тисяч гривень.

У «Мудаках. Арабесках»,«Україно, гудбай!» — певніознаки української новоїхвилі: намагання осмислитисучасний матеріал і приму-сити українців зрозуміти,що з нами коїться. Требапрокидатися, бо відбува-ються страшні речі. Мільйо-ни людей залишають ріднуземлю, щоб вижити на чу-жій. Україна просто ни-щиться як така, її коріннязамулюється. Саме кіно мо-же примусити суспільствоздригнутися.

У нас дуже сильна школакінодокументалістики. Ні-коли не забуду потрясіннявід 20-хвилинної стрічки«Завтра свято» Сергія Бу-ковського — про потужнуптахофабрику з індустрі-альним вигодовуванням ку-рей, якими набиті численніклітки. І такі самі клітки-кімнатки в гуртожитку, дечи не в кожній тіснилися покілька поколінь родин пра-цівниць фабрики з гігант-ським на той час прибутком— 10 млн рублів за рік. Алевсі ці гроші йшли в держ -бюджет, підприємство незбудувало для свого колек-тиву нормального житла. Ахіба десятиріччями не меш-кають у таких «курячих»умовах деякі українці й до-тепер?

Чверть століття потому, у2012-му, пройняла душублискуча шестихвилиннаігрова короткометражкаВолодимира Тихого «Гам-бург». Тарас Денисенко від-творив у ній чоловіка, яко-му вирізають на продажнирку: змусила до такогоскрута. Знято кінематогра-

фічно точно, жодної зайвоїсекунди. Майже увесьфільм людину везуть наоперацію. А вже після неїгерой запитує: куди ж на-діслали його нирку? Йомукажуть: у Гамбург. І той придружині й дочці починаєпишатися: моя нирка буде вГамбурзі! Жахливий сенсцієї страшної і разом з тимтрагікомічної історії: Украї-на розпродує себе натурою,на «деталі». Оце справжнєкіно з болем художньої про-низливості.

Національний центр До-вженка реставрує вітчизня-ну класику. Про ретроспек-тиву нашого кіно 90-х роківминулого століття («Кисне-вий голод», «Перший по-верх», «Гамбринус», «Яма»,«Ірвін») на недавньому фес-тивалі в Одесі всі, особливоіноземці, зазначили: воно надві голови вище за те, якероблять сьогодні молоді.

Усі нові кінохвилі зверта-ються до гостросучасногоматеріалу і бачать його нетак, як попередники. Це від-

чуття виникло в мене від«Гамера» Олега Сенцова.Хоч через технічні вади незрозумів там половини діа-логового тексту, довелосячитати англійські субтитри,але в ньому справді оригі-нальні сценарій, драматур-гія, герої, соціум. Не встигпобачити «Чемпіонів з під-воріття» Ахтема Сейтаб-лаєва, але довіряю думціпро цей фільм, визнаний вОдесі найкращим з україн-ської конкурсної програми,кінокритика ВолодимираВойтенка. Він здивованийоцінкою журі, бо вважає:«Чемпіонів з підворіття»зроблено за трафаретамителевізійного кіно, значнодосконалішою є стрічка«Гамер».

Можна по-різному гово-рити про нашу кіношколу,але те, що двоє випускниківуніверситету імені Карпен-ка-Карого упродовж шестироків отримали золоті при-зи в Каннах за короткийметр... Великі сподівання вукраїнському кіномайбут-ньому на Марину Вроду.Вона має точний кінема-тографічний інстинкт.Тому що не просто умієвибрати історію, що тежважливо, але й екран унеї щось випромінює. Целюдина з потужним інте-лектом, розуміє, як требаорганізувати кінопроцес.

Вийтиз дефіциту міфів

Одна з проблем сучас-ного українського кіно:воно потребує міфів —фантазійної реальності,яка сприймається якабсолютна правда. Ко-лись Роман Ширманзробив, за моєї участі,фільм «Небезпечновільна людина» проСергія Параджанова зайого розповідями просебе. Цей чоловік нечекав, що хтось створитьпро нього міф. Без якогокласний кінорежисер ІгорСавченко, не гірший відДовженка, шанованийтільки у вузькому коліпрофесіоналів. З яким до-сить посередня актрисаМерилін Монро відома чине всій планеті.

Я написав про Довженкатовстелезну книжку на 800сторінок. Неодноразово пе-ресвідчувався, що До-вженко популярний і в за-рубіжжі. 1996 року рестав-рували його незакінчену в1951-му стрічку «Проща-вай, Америко!», додавшикоментарі щодо незнятого.Продемонстрували її нафестивалі в Берліні, успецпоказі — чотири разипри повних залах. Берлін-ський кінотеатр «Арсенал»названий на честь фільмуДовженка. Його ім’я гаран-тує увагу.

Не в останню чергу тому,що на рубежі 20–30-х ро-ків минулого століття вінсвої фільми «Звенигора»,«Арсенал» і «Земля» пока-зав на Заході: у Франції,Англії, Чехії, Німеччині. Ітоді його одразу кваліфі-

кували як одного знайвидатніших сучаснихрежисерів. Показали б піз-ніше, після смерті творця— не було б такої традиціїсприйняття його як світо-вого класика. А ось «Камін-ний хрест» Леоніда Осикине продемонстрований закордоном жодного разу, ітам режисер невідомий,хоч його картина видатногокласу, не нижчого рівня,ніж фільм «Тіні забутихпредків», після перемогякого на зарубіжних фес-тивалях прізвище Парад-жанова стало таким леген-дарним.

Десять років тому ЦентрДовженка разом із Лін-кольн-центром здійснивретроспективу фільмівОлександра Петровича вАмериці: я коментував їхперед показами в Нью-Йорку, Вашингтоні, Босто-ні. Через кілька років з та-кою самою метою об’їздили14 міст Великої Британії...Парадокс: в Україні цієїретроспективи жодного

разу не було. Єдине, що внас зробили, — реставру-вали кіноспадок Довженкана DVD.

З невеликою добіркоюукраїнського міфопоетич-ного кіно — «Звенигора»Довженка, «Каміннийхрест» Осики, «Тіні забу-тих предків» Параджано-ва, «Фучжоу» Михайла Іл-лєнка, «Небезпечно вільналюдина» Ширмана — по-бував я півтора року тому вЛитві. П’ять вечорів передкожною стрічкою виступавпо 40–45 хвилин. Не тому,що такий балакучий. До-кладно говорити заохочу-вала аудиторія. Мені ли-товці сказали: без вашогокоментаря ми б нічого у«Звенигорі» не зрозуміли.Здивував голова Спілки кі-нематографістів Литви Гі-тіс Лукшас: «Ти можеш неповірити, але за останні 15років це перший випадок,коли в нас були повні за-ли». Таке надихає, спону-кає вірити в наше кіно.

Кадри з фільмів (згори вниз): «Звенигора», «Тіні забутих предків», «Кисневий голод»,«Мудаки. Арабески», «Гамер»

Цивілізація кіно: як із нею порозумітися?НОТАТКИ. Про українські фільми вдома й у світах

Фот

о з

сайт

ів k

inop

oisk

.ru,

oki

no.u

a, k

insb

urg.

ru

урядОвий кур’єр

екран

Одна з проблем сучасного українськогокіно: воно потребує міфів — фантазійноїреальності, яка сприймаєтьсяяк абсолютна правда.

амплуаwww.ukurier.gov.ua30 серпня 2012 року, четвер, № 155 9

Відкриття театрального сезо-ну в Рівному — це той мо-

мент, коли зала не вміщає гляда-чів. Вони сидять на сходах і сто-ять у проходах: тільки б нічого непропустити! Цієї бурштиновоїосені рівненські театрали відкри-ють сезон незабутнім гоголів-ським «Ревізором» у постановцілауреата Шевченківської преміїАнатолія Дзекуна. А далі… Щож, власне кажучи, далі? І не ли-ше, сказати б, «на картинці» пе-ред глядачем, а й за лаштунка-ми, у становленні талановитогоколективу, в розвитку театраль-ного мистецтва в Україні?

Про це говоримо з народним ар-тистом України лауреатом Націо-нальної премії імені Тараса Шев-ченка актором і водночас дирек-тором та художнім керівникомРівненського обласного академіч-ного музично-драматичного теат-ру Володимиром ПЕТРІВИМ.

Володимире Юліановичу, ви— директор, художній керівникі водночас талановитий актор.Не знаю, чи є ще такий феноменв Україні — був хіба що світлоїпам’яті Богдан Ступка. Але ж цесуцільні перевтілення: сьогодніти відповідаєш за кожен гвіздоку театрі, а завтра вже виходишна сповідь перед глядачем…— Упевнений, що в кожному те-атрі є свій Ступка, треба тількийого побачити і вчасно підтрима-ти. До речі, з Богданом Сильвес-тровичем, який був, є і, переко-наний, ще довго буде асоціюва-тися з обличчям українського те-атру в світі, мені поталанило зні-матися в кіно.

А щодо поєднань та перевті-лень… У рівненському театрі я з1985-го, а, так би мовити, в шкурідиректора та художнього керів-ника — з 1997-го, ось уже 15 ро-ків. Мене це не обтяжує: навпаки,жити стає дедалі цікавіше, праг-нення до вдосконалення самогосебе і колективу, який зрісся вєдиний міцний кулак, не зникає.

На цих 12 тисячах квадратнихметрів театру мені болить усе! Ме-не важко обдурити: сказати, при-міром, що на створення декораціїпішло 2 квадратних метри дошки,якщо насправді використали метр.Бо все це вмію створити власнимируками: треба паяти мікросхему— попаяю, зробити меблі — зроб-лю. Це від батька, який був добримгосподарем, а ще — чудовим майс-тром лозоплетіння…

Звідки і як ви прийшли до те-атру?— Народився й ріс на Івано-Франківщині, у простій селян-ській родині. У хаті все було за-ставлене лозою — з того значноюмірою виживала сім’я. Я ж бувдуже збиточним хлопцем, і, звіс-но, та лоза частенько «ходила» помені. То я придумав „ноу-хау”:почав підкладати собі в штаниватні підстилки, газети (сміється).

Закінчив педучилище у Кре-менці на Тернопіллі, там і захо-пився молодіжним театром.Щоправда, в нашому самодіяль-ному театрі зробив кілька поста-

новок відомий режисер В’ячес-лав Спєсівцев, який керував те-атром на Красній Прєсні, — й ме-ні дісталися там ролі.

Отримав направлення на робо-ту педагогом до Фастова на Київ-щину. Але вже твердо вирішиввступати до театрального інсти-туту. Батькам про це не сказав:мовляв, поїхав до дядька. А сампотрапив на прийом аж до за-ступника міністра освіти: йогопрізвища вже не пам’ятаю, затезвали його так, як і мене, — Во-лодимир Юліанович. І прошу внього відкріплення: дуже, кажу,хочу вступати до театрального.Мій тезка прийняв соломоноверішення: дозволив складативступні іспити і в разі успіху про-довжувати навчання.

Документи в театральному вмене приймала майбутній викла-

дач акторського мистецтва Ва-лентина Зимня, яка чомусь менезапам’ятала. Бо далі все було, яку детективі: я не прийшов на іс-пит з акторської майстерності —переплутав час з іншою групою.Отож повернули мені документи,та й спускаюся, похнюпившись, ізЯрославового Валу. Аж назустріч— Валентина Зимня. Взяла вона,як зараз пам’ятаю, ті документи йнезабаром винесла проставленуоцінку — 4. Це був несподіванийкарт-бланш: усі інші іспити ясклав успішно. І якби не моя другамама Валентина Зимня, я не ставби актором. Спочатку вона зміни-ла мою долю своєю людяністю, апотім — професійністю: розгледі-ла в мені маленьку театральну іс-корку і допомогла їй розгорітися.

А що ж батьки?— У мене є ще двоє старших бра-тів. Один — моряк, другий — за-лізничник. То я, за логікою бать-

ків, мав би стати або автомобіліс-том, або ж пілотом — піти що-найменше в авіаційний. Від моговибору батьки не були в захоп-ленні. А я їм кажу: «Все вихо-дить, як у тій казці: було у бать-ків три сини. Двоє мудрих, а тре-тій артист». Але ж в українськихказок, як правило, щасливий фі-нал. І вони змирилися…

У Києві мав підвищену стипен-дію — 45 рублів і ще три роботи:столярував у своєму гуртожиткуза 40 рублів на місяць, чергувавуночі в музичній школі за 70 руб-лів і в кінотеатрі «КомсомолецьУкраїни» писав гуашшю афіші —це ще 100 рублів. Тож не лише се-бе утримував, а й купував та пе-редавав додому ліки для батька.

А далі — Рівне? Ви «невиїз-ний»?— Та хіба від добра шукають до-бра? Пропонували й високі адмі-ністративні посади в інших, біль-ших областях, і акторські — устолиці. Ще й сьогодні можна, якмовиться, змінити амплуа. АлеРівне — це вже щось рідне йблизьке, тут живе моя сім’я, мійсин Юліан: він, до речі, народив-ся на день Юліана, 4 липня, «до-чекавшись» батька з Німеччини.Тому, самі розумієте, їздимо мичимало: і в Україні, й за кордо-ном. Та лише в Рівному є той най-більш щирий і вдячний глядач,

якого боюся втратити, до якого,незважаючи на попередні заслу-ги, щоразу йду, неначе на спо-відь… Щасливий, що наша ста-ренька куліса завжди пахне те-атральним порохом!

А поряд — Берестечко, прояке створила свою поетичну од-нойменну містерію Ліна Костен-ко. Ви наважилися поставити їїі… перемогли: виконавець голов-ної ролі Богдана ХмельницькогоВолодимир Петрів та режисерАнатолій Дзекун отримали в2008 році за «Берестечко» Шев-ченківську премію. Такої само-реалізації чи, якщо хочете, твор-чого апогею досягає не кожен.— Творчого апогею… Вдало ска-зано. Мені часто кажуть: вер-шина майстерності. А я відпові-даю: «З вершини шлях тількивниз». Тому не сприймаю визна-чення «вершина акторськоїмайстерності». Не втомлююся

вчитися і завжди прагну бутикращим: вчуся у студентів (то-рік у Рівному вперше набрав 14студентів, котрі, гадаю, рости-муть у нашому театрі), у своєїдоньки і в сина.

Прислухаюся до мудрого словаЛіни Костенко: маю справжнєщастя спілкуватися з нею. Можуговорити з Ліною Василівною го-дину й щоразу отримую пози-тивний творчий заряд. Це вонапорадила: «Якщо хочеш залиши-тися собою, покинь політику». І язробив це, щоб бути корисним нелише і не стільки собі, а насампе-ред людям. Звання, титули — цевсе умовно: я ж не прокидаюсящоранку, сказати б, на цих лав-рах. Прокидаюся з думкою проте, як зреалізувати свою нову

мрію. Ось, приміром, поставилими п’єсу ірландського автораМартіна Мак-Донаха «Каліка зострова Інішмаан». Він — вихо-дець з ірландських островів, йогоп’єси йдуть нині по всьому світу,але в Україні до нього ще незвертався жоден театр. А теперхочемо полетіти на ті острови,ведемо переговори з Посоль-ством Великої Британії. Томухоч би яким іменитим ти був учо-ра, завтра знову починаєш усе зчистого аркуша: так, як і в жур-налістиці.

До слова, саме ви були режи-сером журналістської вистави«Пошились у дурні»: мої колегисамовіддано грали на сцені задлятого, щоб допомогти діткам, якихспіткала чи не найтяжча недуга— рак. Ви разом зібрали для нихпонад 100 тисяч гривень…— Так, і я з того щасливий. Знаю,що цим проектом уже зацікави-

лися журналісти з Донецька. Аледумаю про інше: хто б створивпроект для нас, для підтримкисамого театру? Чомусь частенькопригадую слова матері Терези:«Моя усмішка — це ковдра, заякою ховається величезнийбіль».

Так інколи і в мене виходить. Углядацькій залі ремонту не буловже майже три десятиліття —дуже хочеться її оновити! Маємотакий старенький автобус, наякому вже наче й несолідно десьвиїжджати, — але ж відремон-тували і вперто гастролюємо!Світлова, звукова апаратура —все це розвивається дуже дина-мічно і теж потребує постійногооновлення.

Це камінь у город держави?— Чудово розумію, що у держа-ви на все не вистачає коштів.Але, з іншого боку, вже й непам’ятаю, коли нас, директорівтеатрів, запрошували у рідне мі-ністерство: хоча б схему розвит-ку театрального мистецтва в об-ластях ми повинні знати. Якщо їїнемає, зберіть нас і скажіть:«Живіть хто як може!» Нині має-мо повну строкатість у всьому:один обласний театр сплачує зе-мельний податок, інший — ні,місцеві збори теж різні. Врешті,чому актор у Рівному отримуєнижчу зарплату, ніж його колегав Миколаєві? Переконаний: у мі-ністерстві всього цього достемен-но не знають. Тому дуже хочу,щоб Савік Шустер зібрав театра-лів, запросив гуманітарного віце-прем’єр-міністра, міністра куль-тури — і ми відверто, щоб почулався країна, поговорили про нашіперспективи.

Адже мета у театралів шля-хетна — зробити світ хоч на йотукращим. Зможемо закласти це впідсвідомість молоді — неодмін-но наблизимося до мети, пошко-дуємо на це ресурсів — самі жсобі й дорікатимемо. Тому споді-ваємося на увагу влади (місцевавлада, до слова, робить для насбагато) та на Божу підтримку.

Усе інше в нас є: репертуар,талановиті актори, розумні гля-дачі, разом з якими ми можемоне просто робити театр, — нампід силу змінити цей інколи не-справедливий, але все одно прек-расний світ!

Змінити світ? А чи потрібнозадля цього змінитися самому?— Змінитися самому — це, ска-зати б, внутрішня потреба душі.Раніше я міг прийти додому піс-ля прем’єри о 5-й ранку: дружи-на зі мною два дні не розмовляє,а я ще й чекаю, що вона попро-сить у мене пробачення. А тепермені легко просити пробачення: удружини, у колег, якщо я поми-лявся. І людина змінюється про-сто-таки на очах. Упевнений:щирістю й правдою можна «роз-зброїти» кожного.

Інна ОМЕЛЯНЧУК, «Урядовий кур’єр»

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

Володимир ПЕТРІВ. народився 1962 року в селі Старий Мартинів на іва-но-Франківщині. закінчив Київський інститут театрального мистецтваім. і. Карпенка-Карого та Українську академію державного управління приПрезидентові України. У рівненському музично-драматичному театрі спершупочав працювати як драматичний актор, а з 1997 року — директор, художнійкерівник. знімався у фільмах «Ще до війни», «Вир», «Купальські бувалиці»,«Україна у вогні» та інших.

Як режисер здійснив постановку низки вистав рівненського театру. Середних — «Суперники» М. Манохіна, «Марія Тюдор» В. гюго, «одкровення відівана» А. Крима, «останній строк» В. распутіна, «ненормальна» н. Птушкі-ної. Більшість із них відзначено нагородами журі українських та міжнароднихтеатральних фестивалів. Професор Словацької академії мистецтв, працюєз курсом студентів рівненського гуманітарного університету.

Хоч п’єси ірландського автора Мартіна Мак-Донаха йдуть нині по всьому світу, в Україні до нього ще незвертався жоден театр. Крім рівненського. Тут 12 листопада можна подивитися «Каліку з острова Інішмаан».

ДОСЬЄ «УК»

Фот

о А

нато

лія

Міз

ер

но

го

«Якщо куліса пахне порохом, театр живе»

Директор та художній керівникРівненського музично-

драматичного театруВолодимир ПЕТРІВ

www.ukurier.gov.ua урядовий кур’єр10

ЮВІЛЕЙ

«К овчег акторських ро-лей» — одна з живопис-

них робіт актриси Лариси Ка-дочникової, яку вона предста-вила на своїй персональній вис-тавці в галереї «Атрибут». Щото за ролі, зібрані в уявнім ков-чезі? Мабуть, ще не зіграні, бо івиставка народної артисткиУкраїни, народної артистки Ро-сії, лауреата Національної пре-мії ім. Т. Г. Шевченка має назву«Світ моїх марень і мрій». Ак-триса і художниця далі грає длянас свої омріяні ролі, витво-рюючи іншу реальність ужеолівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені підчас зйомок фільмів, які увійшлидо скарбниці світового кіномис-тецтва — «Тіні забутих предків»,«Білий птах з чорною ознакою»,«Криниця для спраглих», повер-тають нас до творення вітчизня-ного поетичного кіно, образів ви-датних режисерів і акторів, якібули поруч із талановитою ар-тисткою, — Юрія Іллєнка, СергіяПараджанова, Івана Миколайчу-ка. Тож Лариса Кадочниковастворює, можливо, живописнугалерею тих образів і сюжетів,які могла б ще реалізовувати насцені і в кіно. Тому в нашій роз-мові однаково перепліталися те-ми образотворчого і кіномистец-тва.

Ларисо Валентинівно, у ва-ших картинах ще живе час ро-мантики, мрії, де сцена кинуласвої місточки в життя, і персо-нажів із «Ковчега акторськихролей» знайдеш, навіть про-стуючи Хрещатиком. Ми всі ні-би затлумлені життям, а на-справді кожна людина живе всвоєму театрику ролей і драм,сама собі висповідується, і тіль-ки дуже проникливі артисти ви-несуть шепіт той на сцену. Ви цезробили і як актриса, і як ху-дожник.— Якби я не займалася цим, немалювала, то щось би інше при-думала. Бо настільки складнаакторська професія, наскількизалежиш від усього і всіх — ре-жисера, сценариста, оператора.У важкі хвилини, а їх багато вактора, я беру аркуш і починаюмалювати. І ті, не зіграні мноюролі, передаються в картинах. Уцьому є почуття, пристрасть,любов, ненависть. Тому ці кар-тини живі. Мені всі кажуть, щороботи дуже позитивно вплива-ють на глядача.

Ходять уже легенди про вашувічну молодість. Але вона є і у

ваших полотнах. Я коли поди-вилася виставку, подумала: ав-тор — вічна дівчинка на гойдал-ці. Ви на тій гойдалці літаєте всвої світи — то вишню стиглузірвете, то підглянете якуськарпатську верховину, де двоєзустрілися. А чим навіяні ці сю-жети?— Мій педагог у ВДІКу завждиказав, що актор повинен зали-шатися дитиною. Оце дитинствотреба зберегти на все життя: незлість, не заздрість, а саме ди-тинство і доброту. Це мені при-таманно, і я намагаюся це пере-носити в свої роботи. З одногобоку, дуже наївно, а з іншого, якмені здається, дуже багато фі-лософії. Тому що і наївність по-чуттів, і життєва дорога, які япройшла, дуже складні, як вособистому плані, так і в творчо-му. Я ж працювала три роки втеатрі «Современник» і самапішла з театру, познайомив-шись із Параджановим та Іл-

лєнком. Переїхала в Україну йзакохалася в неї. Це досить смі-ливий крок, бо в 20 років здаєть-ся, що завжди можна поверну-тися і грати в такому театрі. Алежиття все поставило на свої міс-ця. І ось цей мій вихід на живо-пис. Гадаю, що приношу людямі зі сцени добро, і своїми малюн-ками. Тому що нині в світі багатозла, заздрощів, жорстокості —

якщо зануритися в це, тострашно жити.

Мабуть, справді треба роз-просторювати атмосферу гармо-нійну, для життєдіяльності

власної, своїх друзів і навіть не-знайомих людей, які потрап-лять в енергетику ваших кар-тин. Повертаючись до витоківвашого образотворчого мистец-тва — у вас була дружба з ІллеюГлазуновим, чи справило цевраження на формування вас якхудожниці?— Мабуть, так. Коли впершеприйшла на його виставку, вонамене вразила. Особливо карти-ни на тему Достоєвського. Ху-дожник тоді був популярним,його виставки проходили з ве-ликим успіхом, крім того, вінсильна, владна людина. ІлляГлазунов, звичайно, вплинув намене, привчив розуміти хорошулітературу, живопис, класичнумузику. А ще він зробив з менедуже хорошу актрису. Серйоз-не ставлення до мистецтва,культури, розуміння трагізму іжиттєрадісності — те, що в ін-

ституті не набудеш, бо педаго-гам завжди ніколи. А ця люди-на, значно старша за мене, на-вчила цьому. Я йому дужевдячна.

І ось із радянської столиці випотрапляєте в інше середовище— карпатської магії, середови-ще, не зовсім і зрозуміле для мо-лодої актриси «Современни-ка»…— Справді, після «Современни-ка» дуже важко було перейти натаку режисуру і кіно, як у Па-раджанова. Це ж він, побачившимене, сказав: «Це — Марічка».Так і сталася вся та історія: піш-ла з театру, переїхала до Києва.І ми одразу ж поїхали в Карпати.Уявляєте собі, міська дівчина,яка грає в провідному столично-му театрі, її запрошують до Гол-лівуда, та, звісно ж, не відпуска-ють. І ось приїхали ми в Карпати.Поруч такі унікальні люди: прек-расний оператор Іллєнко, чудо-вий художник Якутович. Я опи-нилася в світі божественної кра-си, де люди з дивовижною співу-чою мовою. Мені так і видавало-ся: люди ідуть і співають, чомусьусі вітаються, хоч і незнайомі, ітак співуче. Я була зачарованацим світом, горами, людьми —красивими, доброзичливими.Москва — це зовсім інший світ,жорсткий, там кожен живе своїмжиттям. А тут замилування і щи-рість.

Почалися зйомки. І коли прий-шов перший відзнятий матеріал,Параджанов запросив нас усіх наперегляд. Це були дублі, з якихважко щось збагнути, і мені зда-лося, що все таке перебільшенокрасиве. А мене ж учили жор-сткості: чорно-біле кіно! Я розча-рована вийшла з перегляду і ска-

зала про це своєму чоловікуЮрію Іллєнку. Та він попросив:почекай, це тільки початок. Од-нак я сказала, що в такому кінозніматися не буду, і оголосилапро це Параджанову. У нього по-темніло лице.

Я збираюся від’їжджати, азйомки ж тривають. Викликаютьактрису Аллу Бабенко (вона те-пер режисер), почалися проби.Якось надвечір я побачила її вкадрі: з величезними красивимиочима, в костюмі Марічки. І рап-том через цей кадр щось менівідкрилося, ніби Господь дав зро-зуміти: це ж буде велике кіно.

Невдовзі прийшов новий від-знятий матеріал, і я бачу такої

краси кадри, краси могутньої,карпатської, емоційно-колорис-тичної — просто фантастичні. Івсе рухоме якоюсь чоловічою си-лою тією карпатською, Іван Ми-колайчук грає неперевершено. Ясказала чоловікові: «Як на мене,геніальне кіно!». А він мені: «Томи залишаємося?» Кажу: «Так,залишаємося».

І потім цей фільм скількикраїн обійшов! — Мабуть, увесь світ. Я бачила,як вставав величезний зал в Ар-гентині, де було повно кінозірок.Всі ніби знали, де сиділи ми з Іва-ном Миколайчуком, і кинулисядо нас. Ми тиждень там були зір-ками і відчули, що привезлифільм, який принесе славу Ук-раїні, уславить геній Параджа-нова і внесе його ім’я до двадцят-ки кращих режисерів світу.

Відчуваю, що ці враженнязалишилися назавжди у вашомусерці, бо дух карпатського краюнаповнює й донині ваші полот-на.— Я під час зйомок завжди ма-лювала, Карпати залишили ве-ликий слід у душі. Два своїх по-лотна передала до музею «Тінізабутих предків». Є в мене зама-льовки, зроблені під час зйомокфільму «Білий птах з чорною оз-накою».

Ваші найближчі друзі, акто-ри, режисери, мабуть, мають ва-ші картини?— Роман Балаян, з яким я непрацювала в кіно, а мріяла проце, на одній із виставок купивмою роботу. Хотіла йому подару-вати, а він сказав: «Я куплю». Іще виставки живопису дають ра-дість спілкування. Це прекрасна

якість, яка раніше була прита-манна всім творчим людям. Мизбиралися частіше, оці сполучнітворчі судини були наповнені,переливалися, підтримували,живили ідеями, раділи успіхуодне одного. Нині, на жаль, цьогодедалі менше, кожен живе всвоєму закутку, з’явилося багатонегативних якостей, заздрощів,навіть роздратування на чужийуспіх. Цього раніше не було. Я бпобажала всім любові не тількидо рідних, а й до чужих вам лю-дей. Адже тільки це живить ду-шу і дає відчуття щастя.

Валентина ДАВИДЕНКОдля «Урядового кур’єра»

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК

Лариса КАДОЧНИКОВА. Народилася 30 серпня 1937 року в Москві (Ро-сія). Закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кі-нематографії. Була актрисою Московського театру «Современник» у 1961–1964 роках, а з 1964 року — Київського театру російської драми імені ЛесіУкраїнки. Народна артистка України, лауреат Державної премії України іменіТараса Григоровича Шевченка.

ДосЬЄ «УК»

Творчої наснаги!

Сьогодні чудовій актрисі і художниці — 75 років. Урядово-кур’єрці вітають Вас, Ларисо Валентинівно, з ювілеєм.

«Ковчег акторських ролей»: у кожної людини свій театр життєвих драм і комедій

У світі марень і мрій актриситюльпани є передвісникамивесняного настрою

Фот

о А

ліни

ГО

ДЗ

«Незіграні ролітепер у моїх

картинах»

Актриса Лариса Кадочникова:

«Незіграні ролітепер у моїх

картинах»

ДОкументалістикаwww.ukurier.gov.ua30 серпня 2012 року, четвер, № 155 11

Лілія БОНДАРЧУК для «Урядового кур’єра»

«Нині документальнийфільм — кінопро-

дукт некомерційний. Томутелебачення — додатковаможливість для його реп-резентації», — вважає мо-лодий телережисер Лари-са Наумова, випускницяуніверситету ім. І. Карпен-ка-Карого.

Та чи стало телебаченнянадійним прихистком длярежисерів документально-го кіно? Радше ні, оскількиі тоді, коли митцеві вдалосязняти стрічку в телефор-маті, жодної гарантії, що їїпобачать глядачі (при-наймні українські), немає.

Спортсмен ставгероєм фільмунапередодні 90-річчя

До виробництва телепро-дукту Лариса Наумова до-лучилася, ще навчаючисьу виші: її дипломний фільм«Атлантида» визнано кра-щим з-поміж неігрових наМіжнародному фестивалі«Пролог-2001». Проте ба-жання пов’язувати з теле-баченням подальшу долюне мала. Поза тим, певнийчас їй довелося реалізову-вати себе саме в телепро-ектах.

2002-го Л. Наумова ство-рила п’ять документаль-них фільмів («Земляни»,«Неправильно покладеніречі», «Інша енергія», «Надвох колесах», «Будинок»),які показано від екологіч-ної організації «Зелене до-сьє» в рамках міжнародно-го проекту на екологіч-ному саміті в Гаазі (Ні-дерланди).

Щоб привернути ува-гу до проблем інвалідів ісподіваючись на під-тримку телевізійників,2008-го продюсери Є. До-рошенко і В. Степінас запо-чаткували всеукраїнськийпроект про перемоги лю-дей з обмеженими можли-востями і запропонувалиЛарисі співпрацю. Командавзялася передусім за циклстрічок про паралімпійців.«Щоб і здорові люди, по-чувши сповіді інвалідів, якідомоглися успіху, від-найшли в собі нові сили дляжиття, а також не відсто-ронювалися від тих, чиї

можливості обмежені», —згадує Лариса Наумова.

Михайло Хусківадзе,майстер спорту з кульовоїстрільби і стрільби з лука,який, втративши під часДругої світової руку, опа-нував протез, вступив доІнституту фізичної куль-тури і в 1960-х став чемпіо-ном УРСР та переможцемвсесоюзних змагань, геро-єм фільму «Доки я дію»,знятого 2009-го, напере-додні свого 90-ліття. Ок-рім того, режисер вико-ристала і кадри кінох-роніки. Хусківадзе —автор унікальної техні-ки стрільби з лука і на-дзвичайна особистість.Працюючи тренеромпаралімпійської збірної,він ділився з підопічнимисвоєю президентськоюстипендією і ніколи нешкодував, що доля випро-бовувала його інвалідніс-тю. Стріль ба для нього —особливий стимул. «Доки ядію, я живу», — ствер-джує пан Михайло. Поприповажний вік і стан здо-ров’я, він радо долучивсядо створення фільму і по-

просив

учнів посприяти роботітворчої групи. Картину бу-ло зафільмовано у Львові(де живе і працює М. Хус-ківадзе) продюсерськимкоштом.

Героїня фільму «На но-гах» із чотирьох років зай-малася танцями, мріяластати актрисою. До теат-рального вступала шістьразів, 1998-го нарешті ста-ла студенткою факультетутелережисури. Та коли по

завершенні реабілітаціїпісля того, як потрапилапід потяг і втратила ноги,прийшла на протезах увиш, щоб поновити навчан-ня, почула принизливе:«Складайте іспити», вирі-шила змінити фах. 2000-говступила до Міжнародногоуніверситету розвитку лю-дини «Україна» і закінчилайого з відзнакою. На каме-ру молода жінка розповіла,

як уночі написалаоповідання про

своє життя — зі щасливимфіналом.

Фільм «Тиша» репрезен-тує шлях до успіху Олек-сандра, глухого танцівникатеатру «Райдуга» (єдиногов Україні театру міміки тажесту). У дитинстві вінчастенько організовуваввистави у дворі, а у 18 ро-ків працював на заводі йвечорами ходив до клубуглухих, де займався танця-ми. Був одним із кращих

працівників і мріяв про Ки-їв, бо дізнався, що у столи-ці є театр, де актори —глухі люди. Окрім історіїОлександра, стрічка ілюс-трує те, як глухі танцівни-ки запам’ятовують пісні:пишуть слово, а в дужках— відповідний жест, опа-новують за допомогою пе-рекладачів, які сидять углядацькій залі, музику і,зрештою, опікуючись ро-динними справами, жи-вуть повноцінним життям.

Чоловік пи-шається своїм сином Ми-китою, переможцем кон-курсу перекладацькоїмайстерності (він чує і роз-мовляє), дбає про дружину.

Соціальнозначущі темиважать небагато

Загалом у рамках проек-ту «Непереможені» впро-

довж 2008–2009 років зня-то сім стрічок. Остаточнотворча група завершилароботу над картинами2010-го. Через економічнукризу 2008-го телеканалискасували всі домовленос-ті. Цікаво, що одним з аргу-ментів відмови стала кіль-кість фільмів: мовляв, спів-праця передбачає значновагоміший пакет робіт. Ви-ходить, тема і соціальназначущість запропонова-

них стрічок важатьнебагато? Вочевидь,менше, ніж прибутокгуртової торгівлі…

Продюсери доклаличимало зусиль, щобдовести стрічки дотеле глядача і бодайчастково повернутивитрачені кошти, втім,очікуваного результа-ту не домоглися. Поза-як і Перший Націо-нальний, і телеканал«Ера» остаточно відмо-вилися надати філь-мам свої ефіри (спробизацікавити інші теле-канали теж не увінча-лись успіхом), авторивирішили показати їхбодай на фестивальнихмайданчиках. Та з’ясу-

валося, що й на фести-вальні покази, особливоукраїнські, потрапити не-просто: представникиМіжнародного фестивалюдокументального кіно проправа людини «DocudaysUA», який щорічно прохо-дить у Києві, не спромог-лися хоча б на якусь від-повідь режисерові щодоучасті її фільмів у кон-курсі.

«Так, ми зняли теле-фільми, бо від початку по-кладалися на домовле-ність із телеканалами, —розповіла Лариса Наумо-ва. — Тому визнаю, щоформат наших робіт нефестивальний, і не дивую-ся, що з Краківського фес-ту ми не привезли жодно-го призу. В Україні я якрежисер отримала ви-знання VІІІ Київськогоміжнародного фестивалюдокументальних фільмів«Кінолітопис-2009» —диплом «За цикл фільмівпро людську одержи-мість і мужність у подо-ланні життєвих випро-бувань».

Попри всі негаразди,зустріч стрічок із гля-дачем таки відбулася.Відбіркова комісія ХІІІМіжнародного фести-валю телевізійних про-грам і фільмів «Золо-тий Бубон-2009» (Хан-ти-Мансійськ, Росія) ізтрьох запропонованихстрічок у конкурснупрограму взяла «Ти-шу» і «На ногах». Тожкартина «Тиша» сталапереможцем у номіна-ції «Телевізійний по-ртрет». Окрім того,журі нагородило ав-

тора і продюсера спеці-альним призом російсько-го «Першого каналу», і,зрештою, ці два фільмициклу «Непереможені»показали на кількох там-тешніх, а також на теле-каналах Далекого СходуРосії.

2010-го автори, запро-сивши представників ЗМІ,репрезентували «Тишу» і«На ногах» (фільми суб-титрували, оскільки середзапрошених були глядачі звадами слуху) в одній зістоличних галерей. То бувперший і єдиний показкартин в Україні. «Най-більшим досягненням про-екту «Непереможені» вва-жаю створення таланови-тої творчої групи, у складіякої сценарист Ольга За-корчемна, оператори Па-вло Казанцев, ВолодимирГалицький, композиторКаха Ґварамадзе, звукоре-жисер Олександр Цив’ян»,— наголосила Лариса На-умова. Творча група досімає надію, що їй вдасться,запросивши героїв усіх се-ми фільмів, організуватипоказ проекту загалом вУкраїні.

Як перемогли «Непереможених»НЕФОРМАТ? У Росії показують наші фільми, а в Україні ігнорують

Олена ПАВЛОВА, для «Урядового кур’єра»

АНІМАЦІЯ. Дитячо-юнацька студіямультиплікації «Фантазери» Луган-ської державної академії культури імистецтв створила перший у неза-лежній Україні повнометражний ані-маційний фільм «Наші». Його знятона замовлення облради до 70-річчяпідпільної молодіжної організації«Молода гвардія». Депутати виділи-ли на його виробництво 800 тис. грн.Нещодавно роботу було закінчено тапрезентовано проморолик 52-хви-линного творчого доробку.

Анонімні рецензенти з інтернетнихсоціальних мереж вибухнули негати-вом, офіційні видання розмістили ко-роткі нейтральні повідомлення, аджепрезентація викликала чимало запи-тань. Ось лише кілька з них.

Чи треба було переповідати відо-мий твір мовою мультиплікації?

«Ми з автором сценарію фільмуОлегом Щербаковим ретельно ви-вчали документи, пов’язані з історі-єю Краснодонського підпілля. Крімтого, ми розшукали Олену Бєль-ську, свідка тих подій, колишню од-нокласницю члена «Молодої гвар-дії» Лідії Андросової. Вона добре

знала багатьох молодогвардійців таподілилася з нами своїми спогада-ми. До речі, розказане нею нерідкокардинально відрізнялося від того,що вже написано про «Молоду гвар-дію» в літературі, зокрема у Фадєє-ва», — розповідає Олексій Сич і до-дає, що творці «свідомо уникали по-казу сцен насильства й крові. Фільмрозрахований передусім на дитячуаудиторію». Але чи властива мис-тецтву мультиплікації загалом така«документальність»?

Фільм вийшов не повністю аніма-ційний, у ньому є й ігрові сцени. На-приклад, роль онуки ветерана вико-

нує вихованець студії «Фантазери»11-річний Іван Шабанов. Сам Іванковолодар кількох престижних наго-род, зокрема, головного призу ІІІМіжнародного фестивалю дитячоїмультиплікації «Сюрприз» за плас-тилінові мультфільми, присвяченімамам (2011 рік). Друзі та викладачіповажають його за відданість спра-ві. Під час зйомок «Наших», за сло-вами режисера, Іванко в день, коли«був сильний мороз — саме за такоїпогоди розстрілювали молодогвар-дійців, знімався, незважаючи на ви-соку температуру та погане самопо-чуття».

Та чи не хотілося найменшим учас-никам проекту додати який-небудьсучасний поворот у відомий сюжет,аби допомогти героям уникнути тра-гічного кінця історії?

Наймолодший учасник презентаціїз відповіддю на ці запитання заба-рився, а дорослі заявили, що «намне треба голлівудських викрутасів»та про те, що «з дітьми треба роз-мовляти їхньою мовою про проблемисамопожертви та подвигу».

Чи впорався із завданням замов-ників творчий колектив, покаже пре -м’єра, яку призначено на 26 вересняв одному з кінотеатрів Луганська.

«Фантазери» створили повнометражних «Наших»

Кадр із фільму

«Доки я дію»

Кадр із фільму «Тиша»

www.ukurier.gov.ua урядовий кур’єр12

УСПІХ

«Сьогодні ті, хто ще не був уНаціональній опереті, жи-

вуть стереотипами: «так ето жаперета…» Чому? Банальнийбрак культури! Тому я щоденностворюю театр високого рівня вусьому: ми пропонуємо глядачевіне просто виставу, а окремий ін-телектуальний проект від інтер-активного спілкування з глядачемдо шоку! Звичайно, позитивногомистецького шоку! Моя мета —театр широкого профілю, якомупідвладне як класичне музичнемистецтво, так і його авангарднітечії. Це практика всіх великихєвропейських театрів», — упев-нений наш герой, художній керів-ник Київського національногоакадемічного театру оперети Бог-дан Струтинський, який пра-цює, не чекаючи «дякую», аза покликанням серця.

Пане Богдане, як ми-нуло літо, встигли пере-почити? — Я такий невгамовний,що взагалі не відпочиваю.Це така хвороба, яку не по-яснити.

Тоді розкажіть продосягнення минулого,77-го, сезону.— Я поділив би досяг-нення минулого сезо-ну на три умовні час-тини: художня форма,реконструкція теат-ру, адміністративно-управлінська, де мипостаралися пере-завантажити колек-тив заради звер-шень першої скла-дової. Почнемо ізтворчості. Маювідзначити реалі-зацію творчихпланів і перемогинової команди.Рік тому в нас по-чали працюватинові головні спе-ціалісти, і вонипоказали добру роботу.

Насичено минув гастрольнийперіод: Литва, Румунія, Німеччи-на. Відбулися дві великі прем’єри:брендова «За двома зайцями» і«Циганський барон» — значна,масштабна робота, фактично опе-ра. Останню ми майже відродили— повернули 75% музичного ма-теріалу. Крім того, цього року миздійснили такі масштабні міжна-родні проекти, як два спільних га-ла-концерти з Каунаським дер-жавним музичним театром — уКаунасі й Києві, а навесні — спіль-ний гала-концерт із провіднимисолістами Бухарестського театруоперети «Іон Дачіан». А для шану-вальників симфонічної класикинавесні відбувся концерт за учас-тю симфонічного оркестру нашоготеатру і провідних солістів-вока-лістів «Перлини світової симфо-нічної та вокальної музики». Ни-нішній вокальний рівень нашихвиконавців дає змогу успішно ви-конувати і оперету, і оперу.

Богдане Дмитровичу, одне зголовних надбань Національноїоперети — репертуар, розрахова-ний на всі вікові та соціальні гру-пи глядачів. Розкажіть: за якимпринципом він складається?— Я прихильник диференціаціїрепертуару за подіями й віковимиуподобаннями або і за соціальноюналежністю. Малюкам та до-шкільнятам потрібні вистави, дещотри хвилини змінюється дія,інакше дитина засне чи їстиме цу-керки. Учням 1–4 класів та підліт-кам ще цікава «Білосніжка» і вжезрозуміла вистава «Чиполліно».Модерн-балет «Танго життя» пре-зентуємо вибагливій, обізнаній зелітарним мистецтвом молодійпубліці. Для старшого покоління— найпопулярніші оперети і мю-зикли. До того ж у нас є «Театр уфойє», позиціонований як салон-ний театр із недешевими квит-ками, які не кожен може собі до-зволити, — це вже вистави

high-класу.Веду до того, що театр —

це живий організм, який маєвдосконалюватися, оновлю-

ватися, йти за часом, ба на-віть випереджати потребисуспільства.

Оперета — надзвичайнодемократичний жанр, але

ж «не опере-тою єди-ною»… Се-ред 23 теат-

рів Києва маємо найбіль-ший фінансовий план,

який до кінця рокуздолаємо, я в цьомупереконаний.

Ще триває ре-конструкція при-

міщення театру.Чи зробленонайголовніше?

— Перший етап реконструкціїми майже завершили. Оновилифасад, дах, гранітний цоколь,зробили повну гідроізоляціюфундаменту. Повірте, для будів-лі театру це дуже важливо, ос-кільки їй уже 110 років, а підфундаментом протікає річка Ли-бідь. Води вимили фундамент.

Не лякайтеся, тепер ми міцностоїмо на ногах: за спеціальноютехнологією було вбито 244дев’ятиметрові палі, з’єднаніособливими тросами. Робота,маю зазначити, колосальна.

Окрім того, нам вдалось отри-мати акт на землю. Зізнаюся, ме-ні б хотілося більше, бо я в хоро-шому розумінні голодний до ро-боти, фанатичний егоїст, колийдеться про театр, відстоюванняінтересів мистецтва.

Чи змінилося ставлення дотеатру оперети з огляду на впро-ваджені вами зміни? — Вісім років тому театр був укритичному стані. Може, тому йдосі, ніде правди діти, є інерціясприйняття оперети тими, хтоще жодного разу не завітав досьогоднішнього театру. Звучитьамбітно, але, гадаю, ми семи-мильними кроками йдемо впе-ред. Що маю на увазі? Спосте-режливий глядач за півроку по-мічає зміни. Це не випадковість,це алгоритм, маркетингова про-грама позиціонування театру.

Свого глядача треба виховуватипозитивом. Саме в опереті він маєпоринути в радість, чистоту, забу-ти всі прикрощі. А від нас неститворчість у свою працю. Тож кож-на вистава в опереті — певнийексперимент для всіх. І наші гала-концерти, на які квитки публікарозкуповує за місяць-два, — тежяскраве підтвердження цього.

Існує шаблонна думка, що кон-церт роблять за принципом: «Збе-ри докупи абиякі номери, додайведучого». Ні, до кожної події мистворюємо повноцінну виставу ізвласною концепцією, надзавдан-ням, готуємо нові прем’єрні номе-ри, сучасну хореографію, візу-альні спецефекти. І всім учасни-кам дійства це відомо: артистам,режисерам, їхнім помічникам,службовцям театру. Це вулик, вусіх куточках якого триває робо-та, бо знають, що я не дам нікомуспати. Якщо вони заснуть, то про-

сплять своє життя! Акторськежиття дуже швидкоплинне…

Солісти Київського націо-нального академічного театруоперети не поступляться вока-лом оперним співакам. Де від-шукуєте таланти? — Добираю акторів виключно нащомісячних конкурсах. Звичайно,разом із головними спеціалістами.Як правило, це студенти Київ-ської, Донецької, Одеської, Львів-ської, Московської консерваторій,театральних інститутів, училищ.

Проте, зізнаюся, проблеми є. Іголовна з них — важко втриматимолодь тут, в Україні. Не хоче во-на працювати за копійки, коли закордоном може отримати до-стойну зарплатню. Причомуйдеться не лише про театри…

Що для вас пріоритетне в ак-торській праці?— Талант, голос, драматична гра.Опера дає змогу статично вико-нати арію. Ми інші: тут требаграти, танцювати, і тут же, ба-лансуючи дихання, одразу пере-йти на грудний регістр із голов-ного регістру та ще й голос пода-ти, а не «козликом» прощебетати.Зіграти, мало того — в дії зіграти,з предметом зіграти, податиенергетичний посил!

Розумію: складно! Але служимовеликому мистецтву! Тому мо-лодь, яка приходить, дуже «сира»,маю на увазі не навчена, хоч і з ви-щою освітою. Зізнаюся, що жодно-го готового актора ще не прийнявна роботу. Тому ми вчимо, даємоакторські завдання, слухаємовдруге, а коли вже претендент ут-ретє приходить, проводимо про-слуховування з оркестром. І якщоактор успішно долає і це випробу-вання, укладаємо контракт на рік.

Лише на один рік? — Так. Протягом цього часу ар-тист має виконувати творчі зав-

дання, виявляючи і здібності, йлюдські якості, що, погодьтеся,дуже важливо для творчого осе-редку.

Кожен молодий актор-початкі-вець повинен пройти жорна казкиабо масовки. Хоч моїм молодимакторам пощастило: вони прихо-дять і відразу отримують головніролі. А коли ж їм грати — коли«дочергикають» до столітньогоювілею?! Ветерани знизують пле-чима: «Е, ні! У нас такого не було.Ми по 10 років чекали ролі!»

Я іншої думки. Згоден, молодалюдина ще не має досвіду, алевона візьме завзяттям, енергією,зачарує глядача. Заради нашоїсцени актори худнуть до 10 кі-лограмів, днюють й ночують, абипрожити образ. Зростають. Деко-го запрошують на роботу за кор-дон. Не займатимуся самообма-ном, знаю: виростив, випестив, амаю відпустити. Що ж, із болем,але відпускаю...

З огляду на колосальну ре-конструкцію, нові костюми, де-корації — яке ваше ставленнядо спонсорування академічногомистецтва?— Апріорі добре ставлюся і гото-вий до співпраці. Але знайтиспонсора непросто. Нині в Українінемає законодавства, яке б дава-ло змогу людям займатися меце-натством, а не декларувати його.Така сама ситуація із закономпро театри й театральну справу,а тепер є закон про заклади куль-тури вже 2011 року. І що? Законє, а підзаконних документів не-має. Тому виникають величезніпроблеми. Написано «Театри є недохідними організаціями» і далі,що ми є підприємством і внесенідо Реєстру закладів культури.Отже, маємо сплачувати податкина рівні автозаправок. Навітьбільше, оскільки сплачуємо ще йза авторське право!

Ми готові бути партнерами, го-тові до взаємовигідних умов спів-праці, але жебракувати не може-мо! Світовий рівень музичногомистецтва так стрімко рухаєтьсявперед! Я бачив новітні техноло-гії, знаю, як їх упровадити, та донас вони йдуть надто повільноабо взагалі не дійдуть.

Не беру Бродвей — Сербськийнародний театр має три сцени,чотири ресторани, стара будівляприлягає до нової... У Театрі Рай-кіна сцена робить хвилю, а кулісарухається вперед-назад-навколо!Думається: «Який це простір длярежисерських пошуків і форми, йзмісту. Як же ми відстали». А ко-ли гастролюємо в периферії, об-ласних центрах, розумію, що наштеатр на сьомому небі. Звичайно,все пізнається в порівнянні…

Зізнаюся, що плани мої гран-діозні. Наша молодь має знати:життя не лише в Лондоні, томумрію побудувати національниймюзик-хол в Україні з вітчизня-ними брендовими іменами. А по-ки що всіх читачів «Урядовогокур’єра» запрошую на відкриття78-го сезону.

Лариса СЕМАКА для «Урядового кур’єра»

УК

УК

УК

УК

УК

УК

УК УК

УК

Богдан СТРУТИНСЬКИЙ. Народився 19 липня 1970 р. у с. Ст. Лисець наІвано-Франківщині. Режисерську освіту здобув у Київському інституті теат-рального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Після отримання дипломавступив до аспірантури і розпочав викладацьку діяльність. З 2003 року Б.Струтинський очолює Київський театр оперети, який у грудні 2009 р. отримавстатус національного. Кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеня, Св. Володи-мира ІІ та ІІІ ступенів, «Знак пошани».

ДОСЬЄ «УК»

Художній керівник Київськогонаціонального академічного

театру оперети Богдан СТРУТИНСЬКИЙ

«Мрію про національний мюзик-холз вітчизняними брендовими іменами»

Існує шаблонна думка, що концерт роблять за принципом: «Збери докупи абиякі номери, додай ведучого».У Київській опереті щоразу створюють виставу із власною концепцією, готують нові номери,хореографію, візуальні спецефекти. Так було і під час спільного гала-концерту з провідними солістамиБухарестського театру оперети «Іон Дачіан»

Фот

о з

архі

вуК

иївс

ьког

она

ціон

альн

ого

акад

еміч

ного

теат

руоп

ерет

и