«Сумчани в колі Михайла...

«Сумчани в колі Михайла Грушевського»

2

Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених 150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866-1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – 23 с.

На обкладинці: фотографія у слобожанському місті Суми на підтримку Української Центральної Ради, 1917 р.

Портретна галерея видатних сум’ян: В. Юркевич, М. Василенко, О. Олесь, В. Кричевський, О. Лазаревський, М. Макаренко, О. Греків, Є. Онацький, П. Зайцев, М. Сумцов, Г. Нарбут, М. Рудинський


3

В’ячеслав Артюх

ЗНАЧЕННЯ СТАТТІ ГРУШЕВСЬКОГО«ЗВИЧАЙНА СХЕМА «РУССКОЇ» ІСТОРІЇ…»

ДЛЯ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Сучасники називали Михайла Грушевського «батьком української нації». І якщо за цією метафорою криється якесь автентичне значення, то воно повинно стосуватися, в першу чергу, реалізації основних ідей, названої в заголовку праці. Повна назва цієї статті, що її М. Грушевський написав у 1903 і опублікував у 1904 році: «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Основні її ідеї він почав зреалізовувати уже в своїй багатотомній «Історії України-Руси» (перший том – 1898) та «Очерке истории украинского народа» (1904).

У цій праці він деконструює усталену схему російської історії, що легітимізувала імперські реалії ХІХ століття і за якою «вона починається з передісторії Східної Європи… потім мова йде про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини ХІІ в., потім переходить до В. кн. Володимирського, від нього – в XIV віці – до кн. Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії» [2, с. 298]. Але насправді «Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції» [2, с. 299]. Отже, доба Київської Русі не є ланкою власне російської історії. Але на думку Грушевського ніякої «общєрусской» історії бути не може, тому, що ніколи не було ніякої «общєрусской» народності. А були і є росіяни (великороси), українці і білоруси. Тому російська історія повинна розпочинатися з історії Володимирського удільного князівства, тобто з ХІІ століття. А ось періодами української історії є й історія раннього слов’янства на наших землях, й історія Русі (Руси-України). Повна схема української історії у Грушевського така: біля витоків – анти (які вважалися на той час слов’янськими племенами), далі – період Київської Русі, який переходить у Галицько-Волинський (а не у Володимиро-московський як у «общєрусской»). Потім іде Литовсько-Польська доба. За нею – доба Козаччини. Ну і потім (цього в статті немає) – Російсько-Австрійський період, в межах якого у ХІХ столітті і виникає феномен українського національного Відродження. В основу такої періодизації великий історик кладе історію народу (а не факту державності чи правлячої династії Рюриковичів), який проживав на цих землях і цей народ зараз називається українським. Або як він писав ще раніше: «Народ, маса народня… і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками – єсть єдиний герой історії» [1, с. 149]. Головне, що історія цього народу на цій території – безперервна. І етнонім тут – не головне. На різних історичних етапах він називався по-різному: антами, русинами, козако-руським народом, малоросами, «хохлами», українцями. Але всі ці самоназви лише засвідчують розвиток у часі одного й того самого народу.

Таким чином, Грушевський, по-перше, усамостійнив історію України, відділивши її від імперської «общєрусской» історії, у складі якої вона подавалася лише як регіональна «малорусская»; по-друге, сконструював образ безперервної тяглості українського історичного процесу через темпоральні трансформації категорії «народу»; по-третє, на противагу романтичному образу козацьких першовитоків українського народу Грушевський «заглибив» українську історію в києворуські часи і навіть далі. Тут варто нагадати, що до складових такого виду колективної ідентичності як національна входить і усвідомлення її представниками своєї єдності в часі, а це і є національна історія. Отже, виходить так, що, ставши складовою української національної свідомості, історіографічні ідеї Грушевського «працювали» на трансформацію української етнографічної маси в модерну політичну націю.


4

Використана література

1. Грушевський М. Вступний виклад з історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. / Записки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Т. 4. – Львів, 1894. – С. 140–150.2. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению : сб. Российской императорской академии наук. Вып. І. – Санкт-Петербург, 1904. – С. 298–304.

Валерій Власенко

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І СУМЩИНА

З нагоди 150-літнього ювілею видатного українського історика, академіка, державного діяча Михайла Грушевського посилився інтерес літераторів, істориків, краєзнавців не тільки до вивчення біографії, громадсько-політичної діяльності та наукової спадщини вченого, але і до його студій історії окремих регіонів України, зокрема Сумщини. Наша мета – окреслити коло науковців і митців – уродженців Сумщини, з якими листувався вчений, зокрема щодо історії краю та розбудови української незалежної держави.

По-перше, це наукові праці вченого про наш край, його уродженців або жителів. У багатотомній «Історії України-Руси» відображені події, що відбувалися на території Сумщини у середні віки. Безпосередньо подіям у нашому краї присвячена його монографія «Чернігівщина і Сіверщина в українській історії».

По-друге, М. Грушевський – автор низки історичних портретів – нарисів про уродженців Сумщини. Йдеться про князя Михайла Глинського, наказного гетьмана Павла Полуботка, письменника Пантелеймона Куліша. Михайло Сергійович написав некрологи на смерть етнографа Пелагеї Литвинової-Бартош й історика Олександра Лазаревського, рецензії на твори істориків О. Лазаревського, членів ВУАН Миколи Максимейка та Миколи Василенка, діаріуш генерального підскарбія Якова Маркевича, літературознавчу статтю «Поезія Олеся» про творчість Олександра Олеся (Кандиби) та працю щодо інтерпретації «Слова о полку Ігоревім».

По-третє, серед адресатів і кореспондентів Михайла Сергійовича було чимало наших земляків. Серед них:

- історик О. Лазаревський (1 лист за 1895 р.); - етнограф Микола Сумцов (14 листів), прадід якого оселився у с. Боромля на

Тростянеччині і куди часто навідувався майбутній професор Харківського університету;- історик права, майбутній другий президент ВУАН Микола Василенко (більше 80 листів

за 1895-1927 рр.);- археолог, мистецтвознавець Микола Макаренко (3 листи за 1905, 1907, 1914 рр.);- археолог, мистецтвознавець, засновник Полтавського краєзнавчого музею, завідувач

відділу Інституту археології АН УРСР Михайло Рудинський (1 лист за 1896 р.);- шевченкознавець Павло Зайцев (3 листи за 1913 р.);- художник Василь Кричевський (5 листів за 1908, 1912 рр.);- художник-графік, ілюстратор Георгій Нарбут (декілька листів).По-четверте, до М. Грушевського писали члени Українського гуртка вихованців

Глухівського учительського інституту (1907 р.) та сумський міський голова Василь Литягін щодо заснування Сумського народного університету (1917 р.).


5

По-п’яте, Михайло Сергійович як голова Української Центральної Ради (УЦР) залучив уродженців Сумщини до розбудови українських державних інституцій та виготовлення державних символів.

Так, М. Грушевський був ініціатором створення та членом спеціальної комісії з розробки державного герба України. Її головою став член УЦР, директор канцелярії Генерального секретаріату освіти П. Зайцев, членами – Г. Нарбут, Василь і Георгій Кричевські.

У листопаді 1917 р. генерал Олександр Греків, перебуваючи у Києві у справі передислокації українізованих частин російської армії, зустрівся із головою УЦР і погодився здійснити ліквідацію Київського військового округу й очолити Київський гарнізон. У грудні 1917 р. до складу 2-ї Сердюцької дивізії, якою командував О. Греків, увійшло декілька полків, в тому числі полк імені М. Грушевського. Згодом генерал став заступником військового міністра УНР. У 1920 р. на еміграції обидва жили у Відні.

У 1917 р. М. Грушевський запропонував Євгену Онацькому посаду секретаря голови УЦР. Згодом уродженець Глухова став членом УЦР, її секретаріату та Малої ради УЦР. Брав безпосередню участь у підготовці текстів універсалів УЦР. В еміграції видав книгу «М. Грушевський – чесність з народом» та написав некролог «Пам’яті Великого українця», що був надрукований на сторінках паризького часопису «Українське слово» (1934).

У 1917 р. уродженець с. Самотоївка на Краснопільщині, випускник юридичного факультету Петербурзького університету, колишній член Товариства українських поступовців Іван Мірний був обраний членом УЦР. Згодом виконував обов’язки Генерального писаря. Брав участь у написанні тексту ІV Універсалу УЦР. «Закон про національно-територіальну автономію» від 22 січня 1918 р. підписали М. Грушевський, І. Мірний та Є. Онацький.

М. Грушевський був ініціатором обрання до складу УЦР кадета М. Василенка. Дружні стосунки з головою УЦР мав її член, товариш (заступник) генерального секретаря земельних справ, колишній агроном у маєтку Янків Ріг П. Харитоненка, майбутній міністр закордонних справ УНР Кость Мацієвич. Він хоча і народився на Київщині, проте неодноразово бував на Сумщині, працював тут.

По-шосте, перебуваючи в еміграції в Австрії, М. Грушевський підтримував дружні стосунки з уродженцями і жителями нашого краю. З його ініціативи у Відні відкрилися Український вільний університет та Інститут громадознавства (соціологічний інститут). Спочатку інститут очолював М. Грушевський, а після переїзду до Праги – М. Шаповал. В інституті працював уродженець Охтирки, економіст, кооператор, професор кількох вищих шкіл Сергій Бородаєвський.

7 березня 1924 р. Грушевський назавжди повернувся в Україну. Майже вся еміграція засудила цей крок вченого. Серед небагатьох, хто з розумінням поставився до цього, був К. Мацієвич. У травні 1924 р. на сторінках Бюлетеню пресового бюро Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії він опублікував заяву, в якій, зокрема, було сказано: «М. Грушевський взяв нині на свої старі плечі дуже тяжке і відповідальне завдання – служити національній культурі в головному огнищі цієї культури – в Українській Академії Наук».

Дружні стосунки у Відні у Михайла Сергійовича склалися із Олександром Олесем. В архівах зберіглося близько 40 листів із дореволюційного часу та близько 20 листів періоду еміграції. Обидва були засновниками Українського вільного університету у Відні. Під час голоду 1921-1923 рр. М. Грушевський сприяв наданню допомоги матері і сестрам О. Олеся, які тоді жили у Сумах та Юнаківці. Саме про це йдеться у поданих нижче листах М. Грушевського до О. Олеся.

Лист 111 листопада 1922 р. Баден.

Дорогий Олександр Іванович! Мені трохи совісно, що Ви надаєте таке моїй скромній в організації В[ашого] ювілею,

про котру Ви мабуть дістали докладні. Не маючи змоги приїздити часто до Відня, я війшов тільки до ширшого комітету, але як заявив – рад зробити, що в моїх силах, тому просив би Вас написати мені довірочно і зовсім щиро, що Ви бажали б від сього. В дебатах було піднесено, що


6

оголошувати яку-небудь складку для Вас було б і безвиглядно – супроти того, що йдуть складки на революцію в Галичині і на голодних на Україні, – і навіть ніяково. Отже, що в такім разі крім чисто моральної маніфестації?

Вірі Антоновні наша київська колегія передала одну і другу посилку АРА. Коли ваші не виїдуть, се можна повторяти, Київська колегія власне поставила про регулярну поміч декому, і В[ашу] сім’ю можна включити в сю категорію, котра, очевидно, не буде многочисленна.

…Від М[арії] С[ильвестрівни] і Кулюні Вам привіти!

Щиро відданий Вам М. Г.

Лист 228 листопада 1922 р. Баден

Дорогий Олександр Іванович! …В зв’язку з ювілеєм може б організувати відси значнішу посилку АРА для Вашої рідні в

Юнаківці? Може б се положити на Штефана? Послати на його ім’я, обов’язавши його переправити? Я ще не говорив ні з ким, хочу знати Вашу гадку. Як далеко Юнаківка від Харкова? і від найближчого міста?

Інтересне, що пишете про часопись [Андрія] Ніковського. Звідки це запізнали? Чи просять Вас? Напишіть, що знаєте. Від моїх щирі привіти!

М. Г. Секретарю написав, щоб послав Вам копії.

Лист 3[Кінець грудня 1922 р.] Баден

Що ж се Ви хоруєте, дорогий Олекса Іванович? В нинішніх умовах се «роскошь непозволительная»!

Щодо посилок Ваших позвольте спитати все-таки, чи не скорше буде послати Чечелеві, щоб він переслав до Сум? Коли ні, то пошлеться до Сум. Я хочу так: з початку я постараюсь, щоб послали з Львова; потім поставлю се питання у нас. Віра Антоновна, як знаєте, дістає від нашої Київської колегії.

Щиро вітаємо, просимо не хорувати! М. Г.

Лист 425 грудня 1922 р. Баден…Вибачте, дорогий Олександр Іванович, за мою щирість – вона виявляє тільки мої глибокі

симпатії і поважання до Вас як до людини і поета, котрі я заховував досі незмінно і хочу заховати до кінця мого життя.

…Ви все-таки забули мені написать, чи посилку АРА направити на Суми, чи на адресу

Чечеля для переправки. Напишіть якнайскорше. Також подайте точну адресу Вашої дружини. Очевидно, Ви залишили надії на її виїзд, отже треба постаратись, що[б] вона там не голодувала. Київські наші уповноважені не забувають про неї (особисто вона піддержує, бачу, зв’язки з Анною Серг[іївною], котра дуже енергійно там працює) – але незалежно від того я хотів би зі Львова їй попросить кілька посилок.

Ваш щиро відданий М. Г. Пишіть на Baden в Wien, Schlossgasse, 4 – так скорше доходить.


7

Лист 517 січня 1923 р. Відень

Дорогий Олександр Іванович! Проф[есор] С[тудинський] відписав, що він в сих днях пошле В[ашій] сестрі посилку

АРА. Я просив також послати В[ашій] дружині, але вона чи не виїхала вже. Що до того віддавання під суд кооператорів, то я думав, що Вам оповість Сірий, який краще знає сю справу, ніж я, але він ще й досі не поїхав до Берліна. Я не був на засіданні, коли берлінський лист обговорювавсь, але знаю, що було рішено відписати загально-прихильно (хоч «по существу» справа будила більше сумнівів, ніж надій). Я пам’ятаю, що підписував відповідь, і секретар свідчить, що вона була послана, має розписку; може в Берліні її десь положили під сукно.

Наші привіти Вам! Ваш М. Г.

Лист 65 лютого 1923 р. Відень…Ну се справді неабиякий успіх, дорогий Олександр Іванович, коли Ваших таки

випустили! Я, правду сказавши, не сподівався сього! Видко, що Вами таки дорожать. Що ж до мене, то ніяких пропозицій, про котрі питаєте, мені не роблять, і взагалі я не маю вже давно ніяких зносин з сими сферами, не тільки безпосередніх, а навіть і посередніх. Союз наш послав останній транспорт обуви, одежі etc. 16.XI через Міжнародній Червоний хрест в адресу Українського Червоного хреста, й І. І. Холодний, член головної Управи Укр[аїнського] Черв[оного] хреста, се одинока скільки-небудь «прикосновенна» людина, з котрою Союз ще має зносини – поки не дійде до наших уповноважених сей транспорт. Поведення сфер з нашим Союзом (в справі посилки книг etc.) цілком відбило у мене всяку охоту до яких-небудь зносин з ними. Не можна їм вірити.

Ми живемо тихенько. Кулюня була вхопила грип і дуже стривожила нас, тепер їй краще. Я дописую II том своєї «Історії укр[аїнської] літератури», над котрою працював останніх 1,5 роки.

Коли приїде Віра Антоновна й Олег, сердечно привітайте їх від нас! Ваш М. Г.

Олександр Вовк

ТАЛАНОВИТИЙ НАЩАДОК КОЗАЦЬКОГО РОДУЮркевич Віктор Дмитрович

Народився 26 грудня 1898 р. у м. Александрополі Еріванської губ. (тепер м. Ґюмрі, Республіка Вірменія) у родині доктора медицини, військового лікаря Дмитра Юркевича та випускниці консерваторії і вчительських курсів Марії Нейманд. Український історик, археолог. У 1937-1939 рр. відбував покарання у табору «Воркутлаг» (м. Воркута). Помер 12 вересня 1939 р. у «Санкомандировці Адак». Реабілітований 1960 року Прокуратурою Київської області.

Серед видатних українських істориків помітне місце займає нащадок старовинного роду української козацької шляхти Віктор Юркевич. Рід Юркевичів походить з старовинної української козацької шляхти. Відомо про те, що в XVII столітті сини Панаса Юркевича, Іван і Трохим, прийшли на Сіверщину з козацьким військом і осіли тут, отримавши за відзнаки у битвах і службі гетьманські універсали на дрібні володіння та шляхетство. Відзначилися у війні із шведами. У 1687 р. Іван Юркевич, товариш сотні Новгородської, отримав від гетьмана Мазепи універсал на володіння млином над р. Свигою, далі – на нові маєтки. Цю інформацію


8

наводить О. Лазаревський в описах старої Малоросії у 1888 році: «Юркевичъ Иванъ вместе съ братомъ своимъ Трофимомъ вышли въ Стародубскій полкъ изъ «польской области» къ концу ХVІІ в. и поселились здесь въ Новгородсеверской сотне. Иванъ Юркевичъ въ 1702 г. былъ уже полковымъ хоружимъ и по позволенію своего полковника Миклашевскаго, поселилъ на речке Свиге слободку Красичку. Затемъ Мазепа далъ ему с. Кренидовку. Въ 1706 г. Юркевичъ убитъ былъ вместе съ своимъ полковникомъ, подъ Несвижомъ и Мазепа тогда же утвердилъ все мужнины именія за его вдовою Зиновіей. Въ 1731 г. эти же именія были утверждены за детьми Ивана Юркевича, Николаемъ, Сафономъ и Пантелеймономъ… С. Кренидовка... на земляхъ Очкина... отдана Мазепою... въ 1702 г. полк. хоружему Ивану Юркевичу, за вдовою котораго утверждена универсалами Мазепы, Скоропадскаго и Апостола… Д. Красичка при протоке Красичине поселена слободою, полк. хоруж. Ив. Юркевичемъ въ 1702 г., по универсалу Мазепы, «въ грунте новгородскомъ, въ дуброве около леса Лютого и Красечина, межъ р. Свигою и дубровою Борщихою». Въ 1781 г. здесь было 8 отдельныхъ владеній Юркевичей, составлявшихъ всего 22 крест. двора; наибольшее владеніе было въ 7 двор, а два владенія заключали въ себе по одному двору». Згодом до маєтків Юркевичів приєдналися дрібні угіддя у Кривоносівці і Хильчичах, поруч з якими виріс хутір Юркевичі (тепер с. Таборище Кривоносівської сільради Середино-Будського району Сумської області). Ця подія відзначена в «Описі Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр.»: «Сотни Новгородской дер. Боровичи. Хуторъ владенія Юркевичей, отъ Кривоносовки 1 верста при р. Бычихе, надъ самымъ берегомъ по правую сторону, на взгористомъ месте, лесовъ мало. Дома о 5 покояхъ Петра и Осипа, ихъ подданыхъ 16 дворовъ». У тому хуторі мешкали Юркевичі Яків, Гаврило, Семен і дружина померлого Пантелеймона Параскевія з Янченків. Юркевичі мали підданих по одному двору кожний. Крім них, на хуторі було 25 обивателів. Як засвідчує вказана інформація, ця козацька шляхта мала досить скромні маєтки. Мешканці займалися землеробством, торгували з купцями Новгорода-Сіверського і Середини-Буди пенькою та «дерев’яним маслом». Після скасування козаччини царським урядом Російської імперії наприкінці XVIII століття були підтверджені спадковість цих маєтків та дворянство Юркевичів. «Полковой хорунжій Иванъ и сынъ его войсковой товарищъ Пантелеймонъ Юркевичи, за знатную службу ихъ, по универсаломъ гетмановъ – Мазепы и Скоропадскаго 1686 и 1709 г. пожалованы: мельницею на реке Свиге и населенными именіями въ с. Кренидовке и слободе Красички, Новгородсеверскаго уезда, которые и подтверждены за Пантелеймономъ Юркевичемъ грамотой ГОСУДАРЫНИ ИМПЕРАТРИЦЫ АННЫ ИОАННОВНЫ въ 1731 г., а затемъ эти же именія перешли по наследству къ сыну его Лукьяну Юркевичу и потомкамъ сего последняго. Родъ Юркевичей признанъ Правит. Сенатомъ въ дворянстве со внесеніемъ въ 1 часть родословной книги».1

Наступні покоління Юркевичів зберігали за окремими гілками роду дрібні володіння в цих місцевостях. Проте ці невеличкі володіння не давали змоги бути джерелом їх існування. Як засвідчує Інна Юркевич-Федущак у дослідженні про рід свого батька – Віктора Юркевича: «сини Юркевичів, як і інша козацька шляхта, за традицією ставали гетьманськими воєначальниками, а після знищення козаччини російським царатом служили на цивільній та військовій державній службі, здобуваючи при цьому найвищу можливу на ті часи освіту. У маєтках постійно мешкали тільки старші, хто вже полишав службу, часом – дружини з малими дітьми, а господарство вели управляючі. Лише на святочні відпустки численна родина неодмінно з’їжджалася з різних кінців Росії та Європи до родинних садиб. Тут вони розмовляли рідною мовою, співали українських пісень, влаштовували з селянами хори, вистави, вертепи. Ще живі селяни, які пам’ятають, що цю традицію зберігали останні дорадянські покоління Юркевичів. Вони розповідають також, що пани Юркевичі постійно давали кошти на церкву та сільську школу. Такі спогади зберігаються у Хильчицькому шкільному музеї. Збереглися фотокартки родини в українському національному вбранні».

Згадки про діяльність Юркевичів зустрічаються у матеріалах з історії формувань у 1812 році народних ополчень Чернігівської губернії. По Новгород-Сіверському повіту значаться п’ятидесятними воєначальниками двоє Юркевичів.2 У другій половині ХІХ століття родина Юркевичів з метою ведення торгових справ та мешкання гімназистів мала у Новгород-Сіверському власний будинок, який знаходиться нині у цьому місті на вулиці


9

К. Маркса, будинок 17. Але давні могили Юркевичів на кладовищі біля Новгород-Сіверського монастиря зруйновано.

Віктор Юркевич народився 26 грудня 1898 року у родині доктора медицини, військового лікаря Дмитра Юркевича та випускниці консерваторії і вчительських курсів Марії Нейманд в м. Александрополі Еріванської губ. (тепер м. Ґюмрі, Республіка Вірменія).3 Попри те, що родина мешкала у Закавказзі, а батьківська служба і освіта була російськомовною, родина завжди плекала українські звичаї, мову, культуру. Крім Віктора, родина Юркевичів мала ще двох дітей – братів-близнюків Миколу та Володимира, що народилися у 1903 році.

Служба батька Віктора потребувала частих переїздів. Родина певний час мешкала у Чугуєві, Воронежі, Ромнах, Кременчуці. Часта зміна місця проживання не завадила Вікторові вивчити кілька мов, оволодіти малюванням, грою на скрипці, опанувати музичне та образотворче мистецтво. У вільний від праці чи навчання час родина перебувала на родинному хуторі, де батьком було збудовано дерев’яний будинок, закладено сад і парк. Перебування на хуторі супроводжувалося постійним спілкуванням з місцевими селянами, організацією вистав, хорів, вертепів. Родина Юркевичів спілкувалася українською мовою, вбиралася в національний одяг. Початок Першої світової війни застав родину Юркевичів у Кременчуці. Батька було мобілізовано на працю до полкового шпиталю. Відтепер Віктор мав опікуватися над родиною (матір’ю та меншими братами). Коли у Кременчуці навесні сталася весняна повінь, Віктор брав участь у рятувальних роботах, за що був нагороджений місцевою владою медаллю.4

Ще з часів навчання у Кременчуці Віктор Юркевич виявляв захоплення бібліографією, займався каталогізацією та впорядкуванням шкільної бібліотеки. Проте, захоплення минувшиною не стали на перешкоді після закінчення у 1917 році Кременчуцької реальної школи вступові на фізико-математичний факультет Московського університету для вивчення механіки та хімії.5

Інтерес до української минувшини не полишав Віктора. У 1918 році він повернувся до України, де у Києві вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира. Від 1919 року родина Юркевичів мешкала у Києві. У родинному маєтку на хуторі Юркевичі Дмитром Юркевичем була заснована лікарня, де він працював головним лікарем, але згодом повернувся до Києва. Після встановлення більшовицької окупації брати Юркевичі у 1919-1920-х роках працювали санітарами, лаборантами установ Червоного Хреста, вчителями курсів ліквідації неписьменності. Це було необхідно для того, щоб мати робочий стаж для встановленого більшовиками права на здобуття вищої освіти. Під час навчання Віктор написав кілька вагомих історичних досліджень, займався археологічними розкопками, упорядковував церковні документи. Віктор Юркевич у 1923 році закінчив університет з відділу історії України, працював викладачем 14-ї київської трудової школи.6 З часу відродження у 1921 році Історичної секції Всеукраїнської Академії Наук, яку очолив Михайло Грушевський, до дослідницької діяльності було залучено групу молодих істориків, серед яких і В. Юркевич. Ставши у 1924 році кандидатом в аспіранти, а з 1926 р. – аспірантом, Віктор Юркевич незабаром стає одним з найближчих учнів і помічників М. Грушевського.7 В. Юркевич працює науковим співробітником Комісії історико-географічного словника ВУАН, позаштатним науковим співробітником Архео-графічної комісії. З часу закінчення аспірантури у 1929 році В. Юркевич – штатний співробітник Науково-дослідної кафедри історії України. Співпраця молодого історика з М. Грушевським виходила за межі суто службових (господарсько-побутова, організаційна робота на кафедрі). В. Юркевич, на прохання родини Грушевських, виконував й ряд суто особистих доручень. М. Грушевський цінував у Вікторові організаційні здібності, обов’язковість, раціональність. Саме ці якості давали змогу В. Юркевичу займатися видавничою роботою кафедри, листуватися і обмінюватися літературою з науковими установами СРСР та країн Європи. Очолювана М. Грушевським Науково-дослідницька кафедра історії України об’єднувала навколо себе декількох провідних українських істориків і була створена з метою підготовки нового покоління українських істориків. Серед молодого покоління істориків, крім В. Юркевича, на кафедрі працювали О. Баранович, М. Ткаченко, С. Шамрай, С. Глушко.8

З 1926 року В. Юркевич перебуває на посаді штатного співробітника Комісії Лівобережної України, а з 1927 року – заступника секретаря Історичної секції та члена її ради – з 1928 року. Молодий дослідник проводить археологічні розкопки на території України. Ним


10

було відкрито у долині р. Десни 9 стоянок часів неоліту.9 Проте, справжнім науковими уподобаннями В. Юркевича була історія України XVII століття. Для вивчення документів з історії України другої половини XVII-XVIII століть, творів Івана Вишенського, що зберігалися в Архіві давніх актів, В. Юркевич у 1926-29 роках перебуває у Москві у науковому відрядженні.10

З початку 1927 р. Віктор Юркевич затверд-жений дійсним членом Історичної секції ВУАН. У 1929 році В. Юркевич захистив кандидатську дисертацію, яка була присвячена еміграції та заселенню Слобожанщини. Того ж року він одружився з Ларисою Фендик – знайомою дитинства.11

У 1931 році у Києві вийшла друком монографія В. Юркевича «Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького».12 Протягом 1931-33 років історик очолював Комісію козаччини і козацької доби, працював співробітником комісії ВУАН, Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII-XIX ст. Науковцем було надруковано і підготовлено у рукописах понад 30 наукових праць.

Протягом кількох років, виконуючи завдання Археографічної комісії ВУАН, В. Юркевич разом з Д. Кравцовим та В. Євфимовським у складі постійної експедиційної групи молодих дослідників працював у московських архівах. Час від часу до них долучався Сельвестр Глушко та ряд інших науковців видавництва НДКІУ. Для роботи експедиції Юркевич наймав для групи кімнату у Тополевому провулку, а згодом, за дорученням М. Грушевського, домігся отримання двокімнатного помешкання по вул. Погодинській, № 2/3. У цьому помешканні жив Михайло Грушевський з дружиною і донькою в останній період свого життя, після вигнання з Києва. Серед громадських доручень Віктор Юркевич робив заходи до повернення висланого до Середньої Азії академіка К. Харламповича. З цією метою він звертався до найвищих владних установ, але успіху та справа не мала.13

1932 року В. Юркевича було призначено секретарем бригади історії промисловості та пролетаріату. Слід сказати, що в цей час тривало згортання українізації.14 Висвітлення історії стало можливим для дослідників лише в рамках ідеологічних настанов більшовицької партії. Через певні розходження з офіційною позицією щодо історичного минулого В. Юркевича починають цькувати, звинувачуючи у «буржуазно-націоналістичній з проявом фашизму фальсифіка-ції історичних подій». Настав час відкритого руйнування української історичної школи М. Грушевського та відповідних установ ВУАН. Держава засвідчує, що їй українські історики-професіонали їй не потрібні. Правдиве висвітлення минувшини стає небезпечним. З погляду влади, популярними стають пропагандисти і виконавці волі більшовицької партії. Віктора Юркевича починають завантажувати реорганіза-ційною і т.зв. «громадською» роботою. Замість наукової праці, історик змушений відбувати участь у мітингах, виступах перед робітниками, сільгоспроботах. Крім цього, науковців змушують займатися критикою і самокритикою. Оскільки В. Юркевич на такі заходи приставав неохоче, а щодо принципових питань не бажав поступатися зовсім, то отримав тавро контрреволюціонера, фашиста, буржуазного націоналіста.15 Для того, щоб людину почали цькувати, зовсім не обов’язково було виступати проти влади чи критикувати більшовиків. Тих, хто це робив негайно знищували або засилали подалі. Небезпечно було мати власну думку, а ще небезпечніше донести цю думку до людей. Праці В. Юркевича припиняють публікувати, дослідникові перешкоджають займатися наукою.16 У Юркевича погіршується здоров’я. Постала загроза втрати роботи, яка була для нього на рівні зі змістом життя. Непоступливість історика спонукала чекати на арешт, який не забарився у 1934 році. Після виклику до ОДПУ В. Юркевича тримали в ув’язненні кілька тижнів. Історика намагалися схилити до обмовляння особи та діяльності М. Грушевського. В. Юркевич відмовився брехати про свого вчителя – поважну, стару і хвору людину, не свідчив і не підписувався. За тодішніх умов така позиція історика була рівнозначною до визнання своєї антирадянської діяльності. Після спілкування зі слідчими місяць В. Юркевич утримувався у в’язничній лікарні. Кількамісячний арешт і погляди історика були достатньою підставою для того, щоб В. Юркевича звільнили з Історико-археографічного інституту як такого, що нібито не відповідав вимогам інституту та його роботі.17 Негаразди В. Юркевича були складовою розправи над історичною школою М. Грушевського, початком широкомасштабної хвилі політичних репресій щодо української інтелігенції. Тривали часи, коли державою керували


11

неуки, а все думаюче і дієве переслідувалося, цькувалося, заганялося в підпілля, будувало канали чи пиляло ліс або просто вимордовувалося. Колеги й друзі відцуралися В. Юркевича, оскільки спілкування з неблагонадійною особою могло мати передбачувані погані наслідки. Юркевич залишився без роботи, а дружина працювала канцелярським службовцем. Невдовзі В. Юркевичу вдалося влаштуватися на посаду бухгалтера і коректора Молотовської райспоживспілки, де він пропрацював два роки. 1936 року його заарештували, але невдовзі звільнили за станом здоров’я. Влітку 1937 року у Віктора й Лариси народилася дочка, а місяць потому, вночі 12 вересня 1937 року Юркевича було знову заарештовано 3 відділом УДБ УНКВС по Київській області.18 Більше родина не змогла зустрітися.

Понад два місяці слідства В. Юркевич відмовляється на допитах підписувати фальшовані протоколи. Адже, як відомо, слідчі того періоду щедро вставляли до свідчень політв’язнів завчені стандартні вислови-штампи про контрреволюційну діяльність. Допити здійснював молодший лейтенант держбезпеки Ружицький. Єдиним «свідком» у справі Юркевича був Осип Павлик, що народився у с. Лавриків Жовківського р-ну на Львівщині, був аспірант НДКІУ з 1927 р., а розстріляний 26.10.1937 р. У справі Юркевича є виписка з одного з протоколів допиту Павлика, на якому він у такий спосіб характеризує Юркевича: «По своим политическим убеждениям Юркевич является ярым украинским националистом «самостийныком» и принадлежал в прошлом к активной контрреволюционной группе Грушевского, куда входили кроме него Глушко, Шамрай, Гавриленко и другие».

29 вересня 1937 г. В. Юркевичу було висунуто обви-нувачення про те, що він є учасником контрреволюційної організації і здійснював контрреволюційну роботу. Крім того, Юркевича звинувачували у шпигунській роботі на користь «однієї з іноземних держав». У обвинувальному вироку вказувалося, що Юркевич був завербований академіком Грушевським до контрреволюційної націоналістичної організації, здійснював контрреволюційну роботу а галузі науки, підтримував зв’язок з «агентом іноземної розвідки» О. Павликом. Обвинувачення В. Юркевича кваліфікувалося за ст.ст. 54-10 та 54-11 КК УРСР. На перших допитах ув’язнений висунуте обвинувачення заперечував, але згодом його змусили дати «свідчення» про себе та інших осіб, що начебто належали до контрреволюційної націоналістичної організації. Проте, шпигуном В. Юркевич себе не визнав.

1 грудня 1937 року Віктора Юркевича було засуджено до 10 років таборів. Український історик став в’язнем табору «Воркутлаг» (м. Воркута), де працював на шахті № 1, а згодом – на станцій Усть-Уса, де вантажив вугілля із залізниці на баржі. Влітку 1939 року дружині надійшла поштівка, в якій Віктор цікавився здоров’ям родини, прохав вислати харчі, олівці, папір, онучі й мішок для речей. Але отримати тієї посилки Вікторові не довелося. З огляду на погане здоров’я та виснажливу працю В. Юркевича разом з іншими безнадійно хворими було сплавлено вниз річкою Уса до «Санкомандировки Адак». 12 вересня 1939 року Віктор Юркевич помер.19 Того дня минуло рівно два роки з часу арешту.

20 років родина Юркевичів не могла довідатися про вирок і смерть Віктора. А відколи стало докладно відомо про його долю – минуло ще 30 років. Для цього дочці історика Інні Федущак усе свідоме життя довелося шукати інформацію про життєдіяльність до і після ув’язнення батька. У 1960 р., за заявою дружини Афендик-Юркевич Лариси Григорівни, справа В. Юркевича була переглянута слідчим відділом КДБ при РМ УРСР, її висновок переданий Прокурору Київської області, де В. Юркевич був реабілітований «за недоведеністю обвинувачення».

Батьки Віктора Юркевича загинули під час німецької окупації. Один з молодших братів помер у 1935 році, а інший дожив до 1990 року. У 1963 році у Львові померла і була похована дружина Віктора Юркевича – Лариса. Прямих нащадків рід Юркевич не залишив по собі. У 1996 році І. Федущак разом з дітьми та членами експедиції «Пошук» встановили на місці занедбаного таборового цвинтаря «Горка» хрест з написом: «Вічна пам’ять політв’язням, полеглим у Санкомандировці Адак – Віктору Юркевичу і тисячам невідомих».

Авторству В. Юркевича належать такі праці з історії України XVI-XVII століть: монографія «Українська еміграція на Схід і заселення Слобожанщини за Богдана Хмельницького» (1931) і розвідки у видавництві ВУАН: «До студій Максимовича з історії


12

Старого Києва» (1926), «Селянські переходи та пограничні комісії половини XVIII в.» (1926), «Звенигородщина в XVI-XVII вв.» (1927), «Харківський перепис 1660 р.» (1928), «Київський перепис 1666 р.» (1928), «Романівка на Київщині» (1929).

Література за темою

Бабенко Л. Л. Поруч з корифеями науки (В. Д. Юркевич) // Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки). – Київ, 1991. – С. 220–225.

Оглоблин О. Українська історіографія. 1917-1956 / пер. з англ. – Київ, 2003.Федущак І. Учень і соратник Михайла Грушевського // Київська старовина. – 1994. – № 1. –

С. 83–94.Федущак–Юркевич І. Михайло Грушевський і слідча справа Віктора Юркевича // Михайло

Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994.

Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924-1930 рр.). – Київ, 1999.

Юркевич В. Еміграція на Схід і залюднення Слобожан-щини за Б. Хмельницького. – Київ: ВУАН, 1932.

Список використаних джерел

1. Описание старой Малороссіи. Материалы для исторіи заселенія, землевладенія и управленія. Ал. Лазаревскаго. Т. 1. Полкъ Стародубскій. – Кіевъ, 1888. – С. 104 ; Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр. – Київ, 1931. – С. 146.

2. Материалы по исторіи формированія ополченія 1812 г. въ Черниговской губерніи // Кіевская старина… – С. 135.

3. Віктор Юркевич [Електронний ресурс] // Українці у світі : WEB-сайт. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/, вільний (дата звернення: 01.11.2016). – Назва з екрана.

4. Короткий життєпис від 13.09.1925 р. ЦНБ, РВ, Х, 18952.5. Лист В. Юркевича до брата Миколи від 15.10.1917 р. Родинний архів6. Короткий життєпис від 13.09.1925 р. ЦНБ, РВ, Х, 189527. Протокол НДКІУ. Архів Інституту Історії НАН. Папка1, с. 1.8. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917–1956 / пер. з анг. – Київ, 2003. – С. 21–22.9. Звіт. ЦНБ, РВ, Х, 8221.10. Лист до О. Грушевського. ЦДІАКУ, ф. 1235, оп. 1, спр. 1297, арк. 13–16.11. Віктор Юркевич [Електронний ресурс] // Українці у світі : WEB-сайт. – Електрон. дані. –

Режим доступу: http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/, вільний (дата звернення: 01.11.2016). – Назва з екрана.

12. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917–1956 / пер. з анг. – Київ, 2003. – С. 27 ; Юркевич В. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. – Київ : ВУАН, 1932.

13. Лист до О. Грушевського. ЦДІАКУ, ф.1235, оп. 1, спр. 855, арк. 1–21.14. ЦНБ, РВ, Х, 11802, 11803.15. Слизький І. Буржуазно-націоналістичний з проявом фашизму фальсифікат історичних

подій середини ХVІІ ст. на Україні. ЦНБ, РВ, Х, 7113.16. ЦНБ, РВ, Х, 1772.17. ЦНБ, РВ, Х, 1777.18. Довідка КДБ УРСР від 15.05.1889. Київ. Родинний архів.19. Довідка УВТУ МВС Комі АРСР м. Воркути від 12.10.1989 р. Родинний архів.

http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/

http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/


13

Надія Демиденко

МИКОЛА ВАСИЛЕНКО ТА МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: ДУХОВНІ ПАРАЛЕЛІ

Микола Прокопович Василенко – академік Української Академії наук, міністр освіти та мистецтв уряду гетьмана П. Скоропадського народився у селі Єсмані Глухівського повіту у лютому 1866 року. М. С. Грушевський народився у вересні 1866 року. Майже разом вступали до університетів: Василенко – у Дерпський (1885 р.), Грушевський – у Київ-ський (1886 р.). Одночасно складали іспити до Володимирів-ського університету. Далі у них була різна доля: М. Грушевський став львівським професором, М. Василенко займався наукою між журналістикою і адвокатською діяльністю.

Українським академіком став на 4 роки раніше. Наш земляк був одним із засновників Української Академії наук, був обраний другим її президентом.

Існують припущення, що М. Василенко і М. Грушевський познайомились під час магістерських іспитів. Пізніше обидва співпрацювали у «Київській старовині». Після від’їзду до Львову М. Грушевський постійно листувався з М. Василенком, надсилав свої рукописи, які той друкував у газеті «Киевские ведомости» в перекладі російською мовою. М. Василенко першим з наддніпрянських українців підтримав М. Грушевського у питанні створення університету у Львові (надсилав гроші).

На відміну від М. Грушевського, М. Василенко не володів вільно українською мовою і не вважав це за потрібне. Він говорив: «Я украинец, но я никогда не замыкался в кругу только украинских интересов». М. Василенко не вірив у самостійність України, принаймні до 1918 року. Обидва виступали за федералізм. Але все ж таки М. Грушевський був більшим самостійником, ніж М. Василенко.

Часто дискутували з різних політичних питань, декілька років не спілкувались. Зустрівшись випадково у Києві у 1907 році на вулиці, продовжили свою суперечку. Згодом, десь з 1908 року, Василенко приймає історичну концепцію українського етносу, М. Грушевського і це їх примирило остаточно.

Після повернення з Петербургу, М. Василенко друкує свої перші українські статті. І вже для підготовки лекцій з історії для полтавських вчителів, М. Василенко просив матеріали у М. Грушевського. Саме з цих причин М. Василенку заборонили читати лекції, бо, як звучало у звинуваченнях, «він їх читав у дусі «України-Руси Грушевського». Заборона на читання лекцій була накладена для Василенка і в київських університетах, знову ж таки з тих же самих мотивів: «Бо буде викладати думки того мазепинця Грушевського». Реагуючи на зауваження, М. Василенко, як міг, доводив, обґрунтовував на основі першоджерел правильність наукових підходів Грушевського. Але все було марним.

З 1913 року їх стосунки стають зовсім дружніми. В одному із своїх листів М. Грушевський писав: «Дорогий мій друже, жалкую, що лише в останні роки ми зблизилися».

Влітку, 1913 р., не отримавши можливість викладати, він іде на посаду мирового судді в Подільську губернію. Активно популяризував твори Грушевського, укладав рецензії. У найпопулярнішому словнику Брокгауза-Ефрона саме Василенку довірять написання статті про М. Грушевського.

Коли у період перебування М. Грушевського у Львові, у нього відбудеться конфлікт у науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка і його відсторонять від керівництва Товариством (1913 р.), М. Василенко напише йому листа: «Друже мій, не було ще в світі ні одного енергійного, видатного чоловіка, котрий не викликав би проти себе зависти».

Коли ж Грушевський вирішив припинити діяльність в Галичині, Василенко просить передумати, змінити своє рішення: «Коли ви лишите там роботу – вони рухнуть».

Після повернення до Києва (вже з Москви, 1917-го року), першим, кого відвідує в Києві М. Грушевський – це Василенко. Його дружина, Полонська-Василенко згадує про їх дуже теплу зустріч (одружився у 1923 р. У 1924 р. – арештований, дружину звільнили з усіх посад).


14

Політична боротьба 1917-1920-х рр. знову розводить їх у різні табори. За ініціативи Грушевського, Василенка запрошували на посаду заступника голови Центральної Ради. Та, маючи скептичне ставлення до її діяльності, активної участі у роботі Ради він не брав. М. Василенко був прихильником еволюційного, поміркованого шляху формування української системи народної освіти, що викликало гостру критику з боку радикальних діячів Центральної Ради.

Мали різні політичні погляди: Грушевський – есер, Василенко – кадет (виступав за конституційну монархію). Перший – різко засудив гетьманський переворот Скоропадського, другий – став першим прем’єром в уряді Скоропадського. Сформувавши кабінет міністрів, Микола Петрович передає міністерські обов’язки Ф. І. Лизогубу, обійнявши посаду міністра народної освіти і мистецтв та тимчасово виконуючого обов’язки міністра закордонних справ.

Перебуваючи на посаді міністра освіти та мистецтв, М. Василенко став одним із ініціаторів створення Київського та Кам’янець-Подільcького державних університетів, відкриття Української академії наук, багатьох середніх шкіл, національних культурних закладів. Причому, засновуючи у 1918 році Державний український архів, національну галерею мистецтв, театральний інститут, Національну бібліотеку, Національний музей М. Василенко та його однодумці не закривали примусово «російськомовні заклади», а створювали нові установи.

Під керівництвом М. П. Василенка проводилась демократична політика у галузі освіти стосовно представників інших національностей, що проживали на території України. Так, за декілька місяців перебування його на міністерській посаді, у 1918 році, було відкрито 12 польських і 20 єврейських шкіл.

Займався створенням УАН, яку 20 років прагнув створити М. Грушевський на основі наукового товариства ім. Шевченка (у Львові). М. Василенко звернувся за допомогою до товариша по кадетській партії – Вернадського (вважав академію російською за своєю суттю, принаймні ніяк не національною).

Повернувшись з еміграції у 1924 році, М. Грушевський застав заарештованим Василенка у справі «Київського обласного центру дій» (Василенка було засуджено до 10 років позбавлення волі по сфабрикованій справі). Під тиском наукової спільноти та завдяки турботам дружини, вирок був переглянутий. Грушевський також брав активну участь у клопотанні за визволення Василенка. У травні Мала Президія ВУЦВК переглянула вирок. Чотирьом звинуваченим страту було замінено десятьма роками ув’язнення, а іншим (в їх числі Василенку) – покарання скорочено наполовину.

У тюрмі стан здоров’я Миколи Прокоповича вкрай погіршився. Довелося перевести його з камери до тюремної лікарні. Нарешті ВУЦВК замінив ув’язнення на адміністративну висилку до Оренбурга, і в жовтні він вийшов на волю. А на початку 1925 р. вдалося добитися скасування рішення про висилку – його було помилувано і «звільнено від усіх заходів соціального захисту». Проте тавро контрреволюціонера та «благоболтающего профессора», як назвав його М. Скрипник, не було знято з нього до кінця життя.

У 1925 році Василенко повертається до Академії. Знову береться за видання «Записок соціально-економічного відділу ВУАН» та праць Комісії для вивчення історії західно-руського та українського права. Однак важкі переживання – прилюдний процес, ув’язнення – позначилися на його здоров’ї. Останні роки – 1933-1935 – були справжньою мукою, він поволі втрачав здатність ходити, не міг сам підвестися з крісла, місяцями не спав, майже втратив голос, зір. Але розум лишався світлий. Він і далі займався науковою роботою, збирав матеріали про становище козаків на Україні після 1782 р. Сподівався написати книжку, коли покращає здоров’я. Але краще не стало. 3 жовтня 1935 року він помер. Лише у липні 1991 р. його було реабілітовано.

У своєму щоденнику М. Василенко напише про своє ставлення до конфлікту Грушевського в академії наук: «История со статьей раздувается под влиянием личной борьбы и отношений». Що саме мав на увазі наш земляк, можна лише здогадуватись. Лише відомо, що заходи Грушевського по створенню окремого історично-філософського відділення зачіпали інтереси і М. Василенка, бо це б відривало б частину наукових кафедр і вчених від його відділу.


15

Але все ж М. Василенко і М. Грушевський залишались друзями. М. Василенко постійно друкував свої статті у виданнях, де редактором був Грушевський (навіть разом клопотались про медичне забезпечення невістки Максимовича). І в найважчі часи цькування обидва не відмовлялись від своїх поглядів і переконань, не зраджували своїх однодумців.

Отже, вивчення діяльності М. Василенка та М. Грушевського підтверджує їх тісну співпрацю і товариські стосунки, не дивлячись на розбіжності політичних поглядів.

На подальше вивчення заслуговує особистий архів М. П. Василенка, в якому зберігається його листування з видатними діячами того часу, зокрема і М. Грушевським.

Світлана Драновська

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ:ФУНДАТОРИ М. ГРУШЕВСЬКИЙ І СУМЧАНИ

Державна академія мистецтв – це мистецький заклад найвищого рівня, який почав свою діяльність у період формування української державності.

У грудні 1917 р. відбулося відкриття Української академії мистецтва у приміщенні Української Центральної Ради. Ініціаторами створення Академії були – М. Грушевський, вчені Дмитро Антонович і Григорій Павлуцький, художники Василь Кричевський, Федір Кричевський, Георгій Нарбут, Микола Бурачека та інші. Основною метою академії було створення мистецької школи нового типу, на ґрунті розвитку традицій національної культури. Дореволюційна Україна вищої художньої освіти не мала. Існували тільки заклади початкової та середньої ланки [1].

Ідейним засновником академії мистецтв був М. С. Грушевський. Період його діяльності характеризувався активним розвитком української національної культури і відродженням державності. В архівах світової і української історії М. Грушевський − видатний український історик, організатор наукового і культурного життя, передовий суспільно-політичний діяч, який виступав за державний суверенітет української нації [2].

В історії культури України Михайло Грушевський виступає як передовий організатор українських наукових установ і реалізатор концепції української академії наук в першій чверті ХХ ст. Авторитетний вчений наголошував, що діяльність школи мистецтв – це перший крок до формування національної свідомості народу, українського державного відродження. Як фахівець з великим досвідом роботи він добре розумів значення діяльності академії мистецтв для розвитку українського суспільства і національно-державної розбудови України.

Відомий історик і науковець активно працював над створенням концепції відродження української науки і культури. Діяльність Академії мистецтв повинна була забезпечити зростання потенціалу національної культури, так як з’явилася велика потреба у дослідженні власних національних надбань, духовного розвитку народу, визначення місця культури даного етносу і його внеску в світову спільноту [2].

Поряд з М. Грушевським в академії мистецтва працювали наші земляки-сумчани, які підтримували і продовжували справу великого вченого.

Зокрема, Василь Кричевський (1872-1952) український художник, архітектор, графік, художник, доктор мистецтвознавства, професор, почесний член Української Вільної Академії наук.

В. Кричевський став одним із засновників Української Академії Мистецтв у 1917 р. та одним з її перших професорів.

Федір Кричевський (1879-1947) український живописець і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР. Його живописна творчість є вагомою сторінкою в українському мистецтві модерну та радянському мистецтві.

У 1917 р. митець прийняв активну участь у заснуванні Української академії мистецтв, став одним із її перших професорів. Федір Кричевський першим зайняв посаду ректора академії.


16

Георгій Нарбут (1886-1920), знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, виконав безліч гербів, ілюстрував Малоросійський Гербовник.

Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України. Розробив поштові марки Української Народної Республіки. У вересні 1917 р. став професором графіки Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 − її ректором.

Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку − зображення козака з пищалю на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Микола Макаренко (1877-1938) викладав українською мовою в Українській академії мистецтв курс з історії українського мистецтва. Паралельно М. Макаренко працював в Українському Науковому товаристві, створеному з ініціативи М. Грушевського.

Федір Ернст (1891-1949) (навчався в гімназії у Глухові 1900–1901 рр.) досліджував історію української архітектури та мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН, членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам’яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

Отже, наші земляки, які працювали в українській академії мистецтв, зробили безцінний внесок у розвиток української і світової культури та сприяли піднесенню національно-культурного відродження нашої держави.

Список використаних джерел

1. Білокінь С. Початки української державної академії мистецтв [Електронний ресурс]. Текст. дані. – Режим доступу до статті: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43609/12-Bilokin.pdf?sequence=1 , вільний (дата звернення: 13.10.16). – Назва з екрана. 2. Цубов Л. В., Божко Н. М. Михайло Грушевський – організатор національної академічної науки [Електронний ресурс]. – Текст. дані. – Режим доступу до статті: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/8547/1/25.pdf , вільний (дата звернення: 13.10.16). – Назва з екрана.

Наталія Клепальська

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ І МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Олександр Олесь – найпопулярніший український лірик початку XX ст. У його особі, за словами М. Грушевського, «Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка». Більш того, Михайло Грушевський вважав, що про О. Олеся слід говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів на Україні».

Як редактор журналу «Вісник», Михайло Грушевський прагнув публікувати у часописі тільки кращі твори. З цією метою він особисто запросив до участі у журналі О. Олеся, висловлюючи не тільки повагу до молодого поета, а й зазначаючи про матеріальну вигоду для нього від публікацій віршів у журналі. О. Олесь співпрацював з журналом з 1907 по 1914 рік. У 1912 році він увійшов до складу редакційної колегії. яку очолював до початку 1914 року. Перший лист до О. Олеся М. Грушевський напише 8 грудня 1912 року. У ньому йшлося про анонс першої книжки літературно-наукового вісника на 1913 рік для львівського видання «ЛНВ».

http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/8547/1/25.pdf

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43609/12-Bilokin.pdf?sequence=1

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43609/12-Bilokin.pdf?sequence=1


17

У цьому ж 1912 р. на пропозицію М. Грушевського видати книжку О. Олесь писав: «Вибачте, дорогий Михайло Сергієвичу, що Вам зараз не відповідаю на Вашу пропозицію – видати збірку моїх віршів. Був дуже зайнятий в останні часи різними роботами і не переглянув свого «архіву». Листування між О. Олесем і М. Грушевським поділяється на два періоди в житті кореспондентів – до 1914 року й після 1921 p. Саме в листах до О. Олеся фактично найбільше, порівняно з листами до інших адресатів, розкрився внутрішній світ М. Грушевського, його роздуми над долею своєї родини і всієї країни, над майбутнім. Не менш щирі й листи О. Олеся.

Особливо цікавий другий період, коли кореспонденти опиняються на еміграції, коли різко змінюється політичне тло, розірвано родини, доводиться боротися за існування, а творча праця вимагає героїчних зусиль. І емоційний, вразливий та експресивний О. Олесь, і поміркований, стриманий, хоч і не менше вразливий М. Грушевський важко переживали ці події. У листах – виразні картини емігрантського побуту й непростих стосунків між земляками, взаємини з радянськими емісарами, тривожні чутки про становище в Україні, майже чотирирічний неспокій з приводу долі сім’ї. Адже ще в лютому 1919 року з дипломатичним паспортом УНР О. Олесь виїхав за кордон – як передбачалося, на кілька тижнів – і лише в 1923 році його дружині й синові вдалося вирватися з «радянського раю». Увесь цей час вони шукали зв’язку один з одним, писали листи, які не доходили до адресата, посилали офіційні запити, на які не було відповіді. Тож можна собі уявити душевний стан О. Олеся в ці роки.

У тяжкі 1919-1922 рр. О. Олесь разом з М. Грушев-ським та іншими патріотами-емігрантами збирає кошти на допомогу голодній Україні (лише на адресу Академії наук було надіслано тоді продуктів і одягу на суму понад 10 тис. доларів).

Основна тематика еміграційних листів до М. Грушевського – повернення в Україну. Саме М. Грушевському О. Олесь описує свої вагання: «Не знаю – що і робити з собою. Лишитись на еміграції без близьких людей, без належного матеріального забезпечення – значить через рік, через два обернутись в бувшу людину. Але коли думаю про реалізацію поїздки додому, то ся поїздка стає фантазією. Треба заплатити борги, стан мого здоров’я вимагає доброго лікування».

У 1922 році М. Грушевський пише передмову до видання творів О. Олеся «Поезія О. Олеся» і звертається до письменника з проханням зафіксувати деякі факти його біографії, надсилає навіть анкету з конкретними питаннями. На щастя, зберігся лист-відповідь О. Олеся, тож, ґрунтуючись на цих власноручних записах письменника про його походження та дитинство, можна уточнити біографію митця, оскільки М. Грушевський у згаданій розвідці використав не всі відомості. Стаття Михайла Грушевського «Поезія О. Олеся» вперше надрукована як передмова до збірки: Олесь О. Вибір поезій 1903-1923. В ній автор не лише характеризує поезію поета, а наводить деякі факти з його біографії, зокрема факти становлення О. Олеся як українського поета.

Цікавим додатком до характеристики взаємин цих визначних діячів є факт збереження біографії М. Грушевського, яка друкувалася у часописі «Краківські вісті», із промовистим написом О. Олеся на шпальтах газети «Зберегти (біографія М. Грушевського)».

До М. Грушевського О. Олесь звертається за порадами та допомогою, з ним же постійно обговорює політичні новини, громадську діяльність української еміграції, продаж українських книжок. Хвилює О. Олеся і повернення адресата в Україну, прагне навіть застерегти від помилок, постійно переповідаючи новини з України про арешти, розстріли, дуже тактовно висловлюючи свою думку з цього приводу: «І тим дивнішим в сей момент видається мені Ваш поворот на Україну. Вибачте, дорогий Михайло Сергієвичу, але я вважав своїм обов’язком про се сказати».

А в листах до М. Грушевського, адресованих вже в Україну, піднімаються болючі питання про репресії: «Останні тижні серед української і російської еміграції ходили тривожні чутки про масові арешти на Україні, про новий курс національної політики (розукраїнізації!)».

О. Олесь довіряє М. Грушевському безмежно, бо у відповідь на численні запрошення знайомих та друзів повертатися в Україну лише М. Грушевському досить оптимістично


18

відповідає: «Ваші поради вертатись додому внесли «дісонанс» в мій пекельний настрій і зворушили хрест над моєю могилою».

Однак, незважаючи ні на що, він продовжував творити. О. Олесь пережив М. Грушевського на десять років, і в його архіві (в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України) збереглося чимало зарубіжної періодики та емігрантських видань, зокрема з повідомленнями про смерть М. Грушевського. Серед численних досі неопублікованих творів О. Олеся періоду еміграції Н. Лисенко, яка свого часу впорядкувала цей архів, виявила вірш «Грушевському», датований 24 червня 1938 року. У творі метафорично подано оцінку ролі М. Грушевського в нашій історії:

ГРУШЕВСЬКОМУПлачте, діти, плачте:Батько Ваш умер,Плачте всі народи: сонечко зайшло,Що з неволі вивів вас в світи на люде...Ніч на землю впала чорна, непроглядна,Як же ви без його будете тепер?На Добро ногою наступило Зло,Що тепер із вами на сім світі буде?Тужить над труною Правда безпорадна.

Ольга Малиш

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ У ФОНДАХ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ КНИГОЗБІРНІ

Про земляків, які вивчали, популяризували наукову спадщину М. Грушевського і його «сумські координати» говорять видання, які знаходяться у фондах Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Перш за все, це статті Геннадія Петрова, опубліковані у газеті «Панорама Сумщини», яка першою на Слобідській Україні відродила пам’ять про українського історика Віктора Юркевича. Так, 1992 року, з’являється публікація Інни Федущак (доньки Віктора Дмитровича Юркевича) «До погрому зосталось кілька літ» з листами, датованими 1926-1927 рр. Вони додають нові штрихи до портрета історика, чиї життя і родовід пов’язані з нашим краєм. Посилює інтерес читача до них те, що адресовані вони родині Грушевських, самому академіку Грушевському (Юркевич належав до його найулюбленіших учнів), історику професору Олександру Грушевському – брату Михайла, етнографу та фольклористу, вченому у галузі стародавньої культури України Катерині Грушевській – доньці Грушевського.

«Зі школи Грушевського». Стаття присвячена історику, археографу і археологу, автору найгрунтовнішого дослідження про заселення Слобідської України «Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького» Віктору Юркевичу. Михайло Грушевський писав про нього: «Як науковий робітник дуже цінний».

В 1993 році з’являється стаття «Олександр Олесь зблизька: до 115-ї річниці від дня народження». «Найбільшим з нині живучих поетів на Україні» називав його у 20-ті роки Михайло Грушевський.

Слід згадати і наших дослідників-сучасників, серед яких гідне місце займає постать Павла Степановича Соханя – українського вченого, доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, директора-засновника Інституту української археографії та джерелознавства


19

ім. М. С. Грушевського НАН України, першого відповідального редактора міжвідомчого збірника наукових праць «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки» (перших двох випусків). Особливу увагу звертає науковець до вивчення і видання творчої спадщини видатного українського історика М. С. Грушевського. Видана у 1993 р. монографія П. С. Соханя у співавторстві з С. М. Кіржаєвим та В. І. Ульяновським «Грушевський і Academia» одержала престижну премію імені М. С. Грушевського НАН України. Справжньою подією стало присвоєння Інституту, яким від дня заснування керував Павло Степанович, імені видатного вченого М. Грушевського. Павло Сохань, як директор інституту, наполегливо домагався якомога повнішого видання творчої спадщини М. С. Грушевського. Загальнодержавного значення має вихід у світ томів повного зібрання творів, головним редактором якого він був.

«Василь Григорович Кричевський : хрестоматія». Видання розкриває унікальну постать Василя Кричевського, який творив і в архітектурі, і в малярстві, і в графіці, працював і в театрі, і в кіно.

Мистецький доробок Василя Григоровича як графіка один із найвизначніших. Він ввавжався одним із найстарших графіків ХХ ст. Про це говорять видання М. Грушевського 1909 року, які оформляв Василь Кричевський «На тлі тогочасних обкладинок, цілком позбавлених елементів мистецької графіки, у виданнях «Ілюстрована історія України», «Культурно-національного руху на Україні в ХVІ-VІІ вв.» ми знаходимо перші високо-мистецькі зразки нової української графіки» [1, с.123].

У виданні знаходимо перелік праць Василя Кричевського, присвячених Михайлу Грушевському: обгортка «Історія України-Руси» (1910), «Культурно-національний рух» та обгортка й заставка в гуцульському стилю для М. С. Грушевського (1912); ілюстрації: обкладинки та заставок до книги М. Грушевського «Наша політика», шафи в садибі родини Грушевських; план-схеми та інтер’єр помешкань родини Кричевських (1914-1941) – будинку М. Грушевського у Києві. Із «Замітки зі слів В. Г. Кричевського», записаних Петром Костирко дізнаємося, що відбулася «у 1911 році – поїздка в Італію з метою зарисовок для М. С. [Грушевського]» [2, с. 345]. Василь Кричевський робив проекти фасадів і композицій інтер’єрів (будує в українському стилі поряд з іншими будівлями школу імені С. Грушевського (батька М. Грушевського).

Знайомимося з копією рекомендації В. Г. Кричевського в дійсні члени історичної секції ВУАН [13.VІ.1930р.] за підписом Михайла Грушевського, яка зберігається в інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернандського

«До Ради історичної секції ВУАНОтсим рекомендуємо в члени Секції:…

Проф. Василя Григоровича Кричевського в КиєвіАкадемік М. Грушевський» [3, с. 341]. Серед числа стародруків, які знаходяться в обласній книгозбірні, значне місце належить

книзі «Чернигів і Північне Лівобережжя : огляди, розвідки, матеріали» за 1928 рік під редакцією голови історичної секції Української академії наук Михайла Грушевського. Поряд із іншими розвідками, де представлені розвідки наших земляків (Миколи Макаренка, Миколи Василенка, Федора Ернста) є кілька спостережень, здогадів і побажань Михайла Грушевського, серед яких «Чернигів і Сіверщина в українській історії». Академік Грушевький в ній згадує: «...На полуденнім краю, по лінії Київсько-Брянської залізниці виростають рухливі комунікаційні центри – як Конотоп… і далі… Можливо, що відродиться в новім розмаху колись славна продукція чернигівських скляних гут, блискуча глухівська кераміка («Волокитино» Миклашевських)» [4, с.101]. Згадуються р. Сула, Сейм, м. Путивль. Подаються карти: географічні, політичні, діалектологічних меж.

Всеукраїнська академія наук, історична секція під головуванням академіка Грушевського випускала науковий двомісячник українознавства «Україна». 1927 року вийшло видання, присвячине нашому земляку Олександру Матвійовичу Лазаревському – українському історику,


20

археографу, бібліографу, краєзнавцю, копія якого знаходиться у відділі краєзнавчої літератури і бібліографії. На 17 сторінках цього журналу розміщена стаття Михайла Грушевського «В двадцять п’яті роковини смерти О. Лазаревського : кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження». Як зазначає Грушевський: «Улюбленою рамкою для сього біографічного матеріалу стали у Олександра Матвійовича «описанія» певних місцевостей… з замилуванням добирав можливо яскравий побутово-біографічний матеріал. Тільки відмінно від «істориків-романтиків»… старався по можливості не вносити сюди нічого свого, не доповняти власним, надуманим, не домальовувати докумнентальних подробиць і фактів…» [5, с. 7]. Грушевський оцінює роботу Лазаревського дослідника. В чомусь його критикує, а що стосується соціально-економічного розвитку країни періоду Гетьманщини то тут зазначає: «Олександр Матвійович став не тільки першим істориком лівобережжя в сім напрямі, але й фундатором нових течій нашої історіографії, які дали не тільки новий напрямок історії Гетьманщини, але вплинули на характер нашого історичного досвіду взагалі…» [6, с. 16].

Копія циркуляра за 1914 рік, який ішов під грифом секретно, де говориться, що «…глава всего мазепинскаго украинского движения, направленнаго къ разрушению Россійской Империи ипользующагося громадной поддержкой внешних врагов Россіи, львовский профессоръ Грушевскій состоитъ даже въ русскомъ подданствъ и живетъ то въ Львовъ, то въ Кіевъ, безпрепятственно руководя опасной и гибельной для Россіи работой мазепинскаго лагеря» [7, ф.1064,оп. 1, спр.65, арк. 7].

Список використаної літератури

1. Василь Григорович Кричевський : хрестоматія : у 2-х т. Т. 1. – Харків: ФО-П Савчук О. О., 2016. – С. 123.

2. Там само – с. 345.3. Там само – с. 341.4. Чернигів і північне лівобережжя : огляди, розвідки, маттеріяли / під ред. голови секції

акад. М. Грушевського. – [Київ] : Держвидав України, 1928. – с. 101.5. Грушевький М. В двадцять п’яті роковини смерті Ол. М. Лазаревского : кілька слів про

його наукову спадщину та її дослідження // Україна : наук. двомісячник україно-знавства / орган історичної секції академії (б. Українського Наукового Товариства в Київі) ; під заг. ред. голови секції акад. М. Грушевського. – Кн. 4. (заг. числа кн. 23). – Київ : Держвидав України, 1927. – с. 7.

6. Там само – с. 16.7. Циркуляр 1914 р – ДАСО, ф.1064,оп. 1, спр.65, арк. 7.


21

Відомості про авторів

Артюх В’ячеслав Олексійович – кандидат філософських наук, доцент факультету іноземної філології та соціальних комунікацій Сумського державного університету.

Власенко Валерій Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафедри конституційного права, теорії та історії держави і права Сумського державного університету.

Вовк Олександр Володимирович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка.

Демиденко Надія Михайлівна – кандидат історичних наук, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ, старший науковий співробітник.

Драновська Світлана Вікторівна – кандидат педагогічних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарної освіти Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Клепальська Наталія Валентинівна – директор музею ім. О. Олеся, м. Білопілля

Малиш Ольга Миколаївна – завідувач відділу краєзнавчої літератури і бібліографії Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки


22

Зміст

Артюх В. О. Значення статті Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії…» для формування української ідентичності………………………….. 3

Власенко В. М. Михайло Грушевський і Сумщина…......................................... 4

Вовк О. В. Талановитий нащадок козацького роду: Юркевич Віктор Дмитрович………………………………………………………………………………… 7

Демиденко Н. М. Микола Василенко та Михайло Грушевський: духовні паралелі……………………….................................................................................

13

Драновська С. В. Українська академія мистецтв: фундатори М. Грушевський і сумчани………………............................................................. 15

Клепальська Н. В. Олександр Олесь і Михайло Грушевський………………. 16

Малиш О. М. Михайло Грушевський у фондах Сумської обласної книгозбірні……………………………………………………………………….. 18

«Сумчани в колі Михайла...

Documents

Transcript of «Сумчани в колі Михайла...