ело Межиріччя розташоване на рівнинній території південно-

східної частини Львівської обл., в північно-східному напрямку від

районного центру – м. Жидачів (відстань до Жидачева 13 км).

Через село протікає дві річки. Одна бурхлива, з високими та

крутими берегами – Дністер, інша спокійна та глибока – Стрий. Береги річки Стрий

з’єднані дерев’яним підвісним пішохідним мостом, через який люди добираються до

районного центру (2,5 км).

Назва села вказує на його розташування між двома суміжними ріками

(Межиріччя → межи ріками → між ріками).

Перша збережена письмова згадка про Межиріччя датована 1506 р. За

переказами старожилів, це поселення заснували татари, після монголо-татарської

навали. Облювувавши цей край, вони заклали кілька куренів і змінили кочівний спосіб

життя на осілий.

Люди кажуть, що засновниками Межиріччя були люди з татарськими

прізвищами – Джабе (зараз Джива) та Кальмик (зараз Кальмук), а перше поселення

містилося в урочищі «Вила». Проте бурхлива річка мала на цю територію свої плани…

вона все частіше та більше ламала береги, розливала свої води та завдавала

мешканцям великої шкоди. Згодом, щоб уберегтися від повеней, поселення перенесли

вище – на територію, де річка Стрий має гострий кут повороту (сьогодні цю частину

села називають «Закута»). Вже звідти розпочалася забудова села. «Княжим бродом»

називають місця, де полював князь (XIII–XIV ст.). Саме там і було закладено першу

церкву, яку, у зв’язку з повенями, перенесли в центральну частину села у 1812 р. Це

ЦЕРКВА ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЬОГО, яка зараз є історичною пам’яткою.

Сьогодні біля старої церкви збудовано нову – ЦЕРКВУ ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ

БОГОРОДИЦІ.

Крім стихійного лиха, населення зазнало й інших бід. Часто село потерпало від

татарських навал, які забирали в населення коштовні речі. Татари не минали й церкви!

Люди намагалися зберегти та приховати цінності громади, проте їм це не завжди

вдавалося. Так, один церковний дзвін, який носив ймення «Йосафат», віряни люди

відвезли кіньми до оз. Літин та прив’язавши до верби, опустили його у воду. На жаль,

С

поржавілі ланцюги не витримали значної ваги дзвону – він упав на дно озера (на той

час воно було дуже глибоке). Дзвін знаходиться там і досі. Інший церковний дзвін на

ймення «Йоан», за часів німецької окупації, люди намагалися зберегти закопавши його

в пісок на річці. Проте були змушенні віддати німцям, оскільки ті погрожували вщент

спалити село.

Некраще жилося людям і за часів планування Польщі. Поляки намагалися також

спопелити село і церкву. Причиною цьому послугував напис на прицерковному хресті:

«В честь 950-річчя хрещення Русі». Проте лиху вдалося запобігти. Старожили

переказують, що в той час у селі жила пані Ходорівська, якій вдалося вблагати поляків

не палити ні села, ні церкви. Аргументувала вона своє прохання тим, що у селі живуть

добродушні та щирі люди, які, знаючи її польське походження, жодного разу не

скривдили її, а всіляко допомагали. Таким чином село було врятовано від вогню.

Незважаючи на скрутні часи та щоденні сільські клопоти, у Межиріччі

розвивалися культурні та навчальні осередки. У 30-ті роки ХХ ст. за керівництва

Харіва Івана Максимовича, Сивака Івана Андрійовича та Романіва Василя

Миколайовича було організовано товариство культурно-освітянського спрямування

«Луч», яке згуртувало молодих хлопців та дівчат у сприянні просвіти українського

народу в культурному та національно-політичному напрямках.

Функціонувала у селі й мала Хата-читальня (зараз на цьому місці функціонує

Народний дім «Просвіта» с. Межиріччя). Це була сільська бібліотека та осередок

гуртків самодіяльності. Саме тут мешканці Межиріччя могли культурно відпочити від

щоденної важкої праці. Приваблювала читальня постановками п’єс, влаштуванням

концертів, урочистих вуличних ходів у традиційному українському вбранні з

виконанням народних пісень. Такі заходи відбувалися під керівництвом тодішнього

священика Серкіза С. Згодом Хата-читальня стала колгоспним клубом.

Також у Межиріччі було організовано сільський хор, яким керував тодішній

церковний дяк Адам Федорів. Неодноразово хор брав участь у районних оглядах, де

займав перші місця.

У 1898 році в селі збудовано початкову школу. Це було однокімнатне

приміщення. Школа була двокласною, директором її був П’ятиченко ?., першими

вчителями були Кравчук І. М. та його дружина Кравчук Г. Ф.; це була інтелігентна

сім’я, яка прагнула дати освіту дітям бідняків (зараз на місці школи побудовано

магазин).

Будівництво нової школи розпочали в 1937 р., проте завершили його лише

1957 р., оскільки тривали воєнні дії. Це була семирічна школа, директором якої був

Шроль М.І.

Як і весь український народ, населення села зазнало багато лиха у Великій

вітчизняній війні (1941–1945 рр.). У ці горезвісні часи учасниками війни були: Харів

Михайло Кузьмич, Волицький Іван Я., Франків Андрій Михайлович, Марунчин Іван

Васильович. З поля бою не повернулись межирічани: Франків Григорій, Барик Степан;

їхні діти залишились півсиротами. Було знищено сім’ї – Бориса Миколи, Бориса Ілька,

Дживи Юрка, Саса Петра та ін.

Настали сумні часи 50-х років ХХ ст. У той час під загрозою знищення

опинились пам’ятники. Значного руйнування зазнавали хрести та фігури. З пам’яті

народної всіма правдами та неправдами викорінювалась його історія, традиція, пісня,

мова. Боляче було спостерігати межирічанам, як дикі варвари руйнували стародавні

пам’ятники та культурну спадщину українського народу.

У 1950 році в с. Межиріччя було засновано колгосп ім. Швейника. Першим

головою якого був Ялечко Іван. У той час люди жили бідно, одягались скромно.

Працювали в колгоспі за трудодні з мізерною оплатою (кілька грам зерна і декілька

грошей). Хоч було дуже скрутно, людям вдавалося виживати за рахунок утримання

корів та свиней.

Зі села почали вивозити людей до Сибіру у тюрми. Такими людьми були:

Пундор С. Г. зі сім’єю, Борис Андрій, Данилів Анастасія, Сивак Іван, Джива Михайло

з сім’єю. У тюрмах були: Лучин Ярослав, Данилів Василь, Харів Антоніна, Сивак Іван

та ін. Одночасно до села привезено людей-переселенців – 7 родин, нащадки яких

живуть в Межиріччі й сьогодні.

У 60-ті роки ХХ ст. по всій Україні почали закривати церкви, як релігійні

осередки. Не минуло це лихо і с. Межиріччя. У 1961 році на 28 років закрили церкву.

У 1989 році церкву вдалося відкрити, розпочали відправляти Богослужіння з

дотримання християнських обрядів, створили церковний хор.

У 1978 році в селі побудовано новий клуб нас 200 місць глядацького залу. Зараз

це культурно-просвітницький осередок села – Народний дім «Просвіта» в якому

функціонує і сільська бібліотека з читальним залом.

Після проголошення незалежності України силами громади відновлено могилу

Січових Стрільців, пам’ятники, хрести, фігури.

У 2016 р. встановлено пам’ятну плиту на честь ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ ТА

ВОЇНІВ АТО, які віддали своє життя за свободу та незалежність України.

Інформацію уклали

директор Народного дому с. Межиріччя Ольга Юрочко та завідувач бібліотеки

с. Межиріччя Ганна Музика

Фотододатки

1. Підвісний пішохідний міст через річку Стрий

2. ЦЕРКВА ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЬОГО

3. ЦЕРКВА ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

4. Межирічанська ЗОШ І-ІІ ст.

5. Могила Січових Стрільців

6. Пам’ятна плита ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ ТА ВОЇНІВ АТО

7. Хор «ЛАНКА»

8. Працівники Народних домів та бібліотек Зарічанської сільської ради

9. Момент передачі образу СВЯТОЇ РОДИНИ